Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

маємо робити? — чулося.

— Умирати всім разом?

Петрик відповів:

— Завтра всі до одного беріть кияння, довбні, молоти, долота, лопати і починайте будувати. Я прийду і допоможу вам.

Як почули русини, що Петрик прийде, уранці посходилися до гори. Але ніхто з них не міг підняти ні молота, ні кияння. А гайдуки підганяють. Нарешті прийшов Петрик. Погладив зеленуваті смуги скрипки, приклав смичок до струн і врізав веселу коломийку — аж Черемош засміявся. Люди відразу повеселішали, зміцніли, зарум’янились і посхоплювались на ноги. Кавалки скелі розліталися, падали в ріку. В горі з’явилися довжелезні коридори, височезні зали, широчезні комори, просторі світлиці.

Як усе було закінчено, прийшов граф. Дуже чудувався із палацу, а найбільше із брами, яку зачинила б одним мізинцем дитина, а відчинити міг тільки він.

Розсілав тоді граф людей по світу скликати гостей на весілля своєї доньки, яку посватав заморський принц. Коли гості зібралися в палаці, прийшов туди і Петрик. Як побачив його граф, то так скипів, що аж посинів.

— Як ти смів сюди прийти?! — закричав.

— Мужицьке весілля я вже бачив, а графського ще ні, — відповів Петрик.

Наказав граф слугам викинути хлопця із палацу у річку. Та Петрик погладив жовтуваті смуги скрипки, приклав смичок до струн і заграв. У палаці всі притихли, зістарілись. Граф згорбився, зігнувся, руки в нього задрижали. Не міг утриматися на ногах — сів на підлогу і почав дрімати.

Петрик вийшов за браму і зачинив її назавжди. Минули роки, брама обросла травою-муравою. Про графа ніхто більше не згадував. А про Петрика і його чарівну скрипку знають і донині. Я розповів би про нього ще більше, та в горлі пересохло.

Чарівний чобіток

За селом був маєток графині. Овдовіла вона, ніхто брати її, стару, не хотів. Жила для своєї доньки.

Служила в неї молода дівчина-сирота Марійка.

А що бог не дав сирітці маєтку, то дав файну вроду. Але та врода була схована від людей. Дні й ночі минали дівчині в роботі.

Одного разу графиня поїхала з донькою до міста на бал, а наймичка, як завжди, залишилася сама.

Чує — хтось стукає. Відчиняє двері — заходить старенька жінка. То була чарівниця.

Попросила сісти, дала повечеряти. Питає її стара, чи хотіла би вона поїхати до міста й повеселитися, там так, як графиня з донькою веселяться.

— Хотіла би, але ніхто мене між панство не пустить.

— Ти на мишей пастки розставляєш? — питає стара.

— Розставляю.

— То подивися, чи не зловилося щось.

Подивилася Марійка — є дві миші.

Чарівниця взяла їх, щось пошептала над ними, і враз із них зробилися такі коні, як змії.

Марійка так здивувалася, що слова не може вимовити.

— А гарбузи є? — питає стара.

– Є.

— То принеси.

Розрізала чарівниця гарбуз, промовила якесь слово і зробилася карета.

Тоді каже наймичці, аби вивела найбільш вгодоване порося.

Вивела надвір кнура, а стара перетворила його в кучера.

— А чи маєш ти в що одягнутися і взутися? — запитує бабуся дівчину.

— Маю.

— Принеси.

Чарівниця ще щось пошепотіла, і став одяг Марійки ніби позолоченим, а чобітки такі, що й царівна подібних не мала.

Бабуся допомогла одягнутися наймичці, посадила на карету і наказала, аби вона далі півночі не була на тій забаві. А щоб знала, коли ж та північ буде, то чарівниця відрізала від киптаря ґудзик, і з нього зробився золотий годинник.

— Пам’ятай собі. Рівно опівночі коні стануть мишами, бричка — гарбузом, кучер — поросям, а годинник — ґудзиком.

Кучер махнув батогом, і бричка погуркотіла до міста. Приїхала вона до того дому, і всі князі, королевичі відразу задивилися на неї. Ще такої вродливої графині тут не було.

Підходить до неї царевич і відразу запрошує танцювати. Вона танцює, а під стіною, бачить, сидить графиня з донькою, та ніхто на них навіть не дивиться.

Веселилася, танцювала, але чує: пора їхати. А царевич так її собі сподобав, що не відпускає. Вона якось вирвалася від нього і побігла до брички. Він за нею. Каже:

— Скільки я не їжджу по балах, де не буваю, але такої красуні як ти ще не бачив.

Вона сказала кучерові їхати, але царевич підскочив до брички і зняв з ноги чобіток.

Приходить царевич додому і розповідає батькові, що бачив надзвичайно вродливу дівчину. Думає женитися, але не знає ні хто вона, ні звідки.

Наказує цар слугам:

— Візьміть чобіток, що мій син приніс, і шукайте такої дівчини, аби він придався до її ноги.

Почали слуги обходити всі багаті родини, бо бідні не мають за що на бали їздити, і зайшли до цієї графині. Дають міряти чобіток її дочці. Не підходить.

— А може, ще хтось з жінок живе з вами? — питають слуги.

— Нема більше нікого. Хіба наймичка.

— Кличте.

Приміряли слуги чобіток і в цю ж хвилину сказали збиратися і їхати з ними.

Пізнав її царевич. Хоч вона була бідною, сказав, що то його суджена і він жениться. Багачі обурилися і не захотіли йти на весілля. Цар тоді сказав, аби запросили лише бідних: кривих, горбатих, голодних…

Я мав якусь справу і проходив повз царський палац. Як побачили царські слуги, що ще один кривий негощений, то табуном кинулися до мене. Як я не опирався, що не піду, вони навіть слухати того не хотіли — мусив йти.

Але що там їсти та пити було! Я їв, пив, по бороді текло, а у роті сухо було.

Чарівні люстро, килим і яблучко

Був колись король і мав він трьох синів. Вже прийшов їм час одружитися. І сталося так, що всі троє закохалися в одну панну, але один про одного не знали, як їздили до неї.

От збираються вони сватати ту панну. Приїхав перший, потім другий, нарешті третій королевич. І не могли вони ніяк погодитися, кому вона дістанеться.

Панна й каже:

— Котрий з вас принесе мені найладніший і найпотрібніший дарунок, за того й піду.

Посідали брати на коней і поїхали різними шляхами. Заїхали, може, аж на край світу.

Ось їде старший брат і зустрічає діда-чарівника. Розповів йому свою пригоду. Той і каже:

— Підожди, я тобі, мабуть, допоможу. Візьми оце люстерко. Коли схочеш довідатись про те, що з кимось зараз діється, подивишся і побачиш.

Подякував він чарівникові і повертається назад.

А той дід опинився вже на дорозі другого королевича і питає, куди він їде. Той розповів про все.

— Підожди, — каже дід, — може, я тобі якось зараджу. На тобі килим.