Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

Як розстелиш його і скажеш: «Неси мене туди й туди!», він понесе тебе, куди тобі треба.

Подякувавши дідові, повертається додому другий брат.

А чарівник отой опинився вже на дорозі наймолодшого брата. Питає його, куди й навіщо він їде. Той розповідає. Каже дід:

— Може, я тобі допоможу. На тобі оце яблучко. Воно має таку силу, що коли хто вмиратиме, то як скуштує його — відживе, одужає.

Бере він те яблуко, вертається назад.

І з’їхались разом королевичі в одному місці. Показують один одному свої дарунки.

— Ану, — каже один, — подивимось в люстро, що наша панна тепер робить.

Подивились вони, а та помирає. Засумували брати, середущий і каже:

— Сідаймо ж на килим і везімо швидше оте цілюще яблуко.

Посідали вони на килим і наказують йому:

— Неси нас туди й туди!

Килим знявся вгору і привіз братів аж на самий двір їх улюблениці-панночки. Прийшли вони до неї. І тільки-но молодший притулив до її губ яблуко, вона враз одужала.

Тоді показали вони їй свої дарунки. Вона каже:

— В люстерко можу не дивитися, килимом не буду літати, а яблучко мені для здоров’я потрібне. Хто його приніс, за того піду.

І справили вони весілля.

Вилупок і його брати

Дід з бабою прожили многі літа, але дітей не мали.

Каже якось баба до діда:

— Пішов би ти до чарівника, аби вгадав, чи можемо ще дітей мати.

Пішов дід, довго шукав чарівника і знайшов — аж у темному лісі. Мав чарівник літ сто, а може, й двісті.

— Скажи мені, чоловіче, хто нашу старість догляне? — просить дід. — Старі ми вже з бабою, а дітей не маємо і не знаємо, чи будемо мати.

Чарівник відповідає:

— Піди, чоловіче добрий, до міста, купи новий горнець й дванадцять яєць. Вдома поклади яйця в горнець і накрий подушечкою, а бабі скажи, аби спокійно сиділа на тій подушечці дев’ять місяців.

Чоловік так і зробив. Купив яйця, а в горшкодрая — горнець і заставив бабу сидіти на тих яйцях, як чарівник порадив.

Дід бабу доглядає, носить їсти, аж минає дев’ять місяців. Чує вона, що шуркоче щось у горнці. Підняла подушку і скрикнула з радості:

— Синок є! Біжи, шукай кумів.

— Почекай, стара, може, ще буде один, і тоді піду кликати.

Через якийсь час як почали з’являтися сини — баба їх лише назначує, аби не переплутати. Так прийшли на світ одинадцять синів, а дванадцятий заплакав у яйці:

— Йой! Йой! І я на світ хочу!

Подивилася баба, а шкаралупа ніяк не тріскається, і дванадцятий не може вилізти. Довелося пальцем виколупати його на долоню.

Всім синам дали людські імена, а яке дванадцятому дати? Дід з бабою хотіли якесь гарне, та старші сини обурилися і прозвали його Вилупком.

Сини ростуть як із води. Ще вчора були як долоня, а сьогодні вже по лікоть. Пройшла одна весна, друга, а на третю кажуть:

— Тату, зробіть нам лопати — будемо копати город. Вам несила нас всіх вигодувати.

Поробив старий їм лопати. Вийшли всі на город і за день завеснували. Тоді кажуть батькові:

— Ви літо перебудете, а ми підемо у світ заробітку шукати. А як щось заробимо, то повернемося.

Що робити старим? Мусять погоджуватися.

Попрощалися з ними сини і рушили в далеку дорогу.

Ідуть хлопці, минають села та міста, ріки та гори, і прийшли в чудесний ліс. А на узліссі хатка на курячій лапці.

Повернули і стукають:

— Добрий день. Хто тут живе?

Аж виходить із хати стара-престара баба.

— Хочемо найнятися на роботу, — просяться хлопці.

Подивилася баба на них і каже:

— Добре, дам вам роботу. Я давно шукаю таких молодців. Будете служити в мене рік, а тоді просіть, що хочете.

На другий день нагодувала їх, показала на табун коней:

— Женіть у степ, — наказала. — Маєте їх пасти й сторожити.

Погнали хлопці коней у степ і граються собі, а Вилупка як найменшого посилають коней завертати.

Була в тому табуні жеребна кобила. Почав Вилупок їй найкращої трави носити, годувати. А через кілька днів привела кобила лошатко. Вилупок тішиться, бо має тепер з ким гратися: до гурту його не приймають. Дасть господиня хліба на обід, а він половину з того лошаті несе.

Так проминув рік, лоша й каже:

— Слухай, побратиме, завтра баба кожному за службу дасть те, що хто собі вподобав. Ти ні золота, ні багатства не бери, тільки скажи, що хочеш мене, старе жґребло, що над дверима лежить, клубок із нитками, що в баби під подушкою, голку, що носить стара в пазусі, щітку й старий гребінець, що на вікні. А вже тоді ми не пропадемо.

Пригнали увечері коней додому, повечеряли, переночували, а вранці стара каже:

— Ну, синочки, закінчилася ваша служба. Скажіть, кому чим заплатити?

Той каже стільки-то дукатів, той захотів ще більше — ледве баба розплатилася з ними.

— А ти що хочеш? — питає баба Вилупка.

— Не хочу я, бабко, платні, — каже хлопець, — подаруй те мені лошатко. Брати підуть, бо сильні, а я залишуся позаду. А з лошатка викохаю коня і буду їздити.

— Та навіщо тобі лоша? За твоє старання — вибирай коня. Котрого хочеш?

Згадав хлопчик слова лошака й знову своє:

— Не хочу коня, лише те лошатко, що на пасовищі народилося. І других речей не хочу, а дайте мені старе жґребло, що над дверима лежить, клубок із нитками, що у вас під подушкою, голку, що носите в пазусі, щітку й старий гребінець із вікна.

Здивувалася стара, що хлопець знає про всі ці речі, але що поробиш, обіцяла кожному з братів те, що попросить.

Попрощався хлопець з бабою і побіг до свого лошати.

Бачить — братів уже нема, поїхали. Сів на своє лошатко і також рушив у дорогу. Доганяв, доганяв братів, але наздогнати не міг.

А брати за той час найнялися до якогось пана фірманити, пастушити, орати. Доїхав туди Вилупок і теж найнявся. Як побачили його брати, то ще гірше почали зневажати.

Думали брати, думали, як би позбутися меншого брата, і надумали сказати панові, ніби Вилупок може таке зробити, чого ніхто в світі не робив.

Пішов один з братів до пана і каже:

— Наш Вилупок хвалиться, ніби він може роздобути такого когута, що кожної години кукурікає стільки раз, скільки годинник показує.

Кличе пан Вилупка до себе і говорить:

— Чув я, що ти можеш привезти мені такого когута, якого на світі нема. Кожної години він стільки разів піє, скільки годинник