Читати книгу - "Рожеві сиропи"

тоді, як той подарував йому квартиру. Старенький він став, може, й помер.

Але в один день, наче змовившись, світ став проти Родіонового спокою. Спочатку зателефонував батько.

— Синок, — гарячково співав він у слухавку. — Синок, у тебе є радянські гроші?

— Які?

— Радянські, бажано до сімдесят шостого року.

— Па, звідки? Ти у Павліка спитай. Він же збирав там щось у дитинстві.

— Та в нього я вже взяв.

— А навіщо тобі?

— Синок, не зараз, потім. Не пам'ятаєш номер дяді Маріка?

— Навіть не знаю.

Батько повісив слухавку, а Родіон ще два дні переривався думками, згадуючи цю розмову.

А потім прийшла мама. Схудла, зморена, зачіска розтріпана. Сіла на стілець і заплакала.

— Синок, був у тебе батько? Приходив?

— Не було у мене батька. Не приходив.

— Синок, не бреши.

— Та не було. Кажу ж. Може, чаю, ма?

— Точно не було?

— Та не було. Телефонував, про радянські гроші питав. Це ж Пашка був у нас нумізмат.

— Горе у нас, синок, зник батько.

— Як зник?

— Ой горе…

— Ma, давай я тобі чаю наллю.

— Та не хочу я твого чаю. Побіжу. Побіжу, синок.

— Ma, ти телефонуй. Може, нікуди він не зник?

— Побіжу.

— Ти спитай у дяді Маріка. Тато до нього наче збирався — той ніколи нічого не викидав: усе під подушкою тримав.

І ще два дні Родіон думав про батька, час від часу скрикуючи:

— Ну молодець, батя! Ну молодець! Таки зробив це!

Семен Кирилович з молодшим сином Родіоном завжди був ближче, ніж з усіма іншими членами сім'ї, і сам Родіон знав про батька набагато більше, і матері сказати міг набагато більше, але вирішив промовчати, не ранити її.

І через усе це ніяк не міг він сконцентруватися на роботі. Після звільнення Родіон так добре працював, не думав ні про що, лише перед сном її згадував, але так, мимохідь, не заглиблюючись з головою у роздуми, не шкодуючи за втраченими можливостями. А тепер усе разом звалилося… А головне… безгрошів'я…

І все це Родіону здавалося напрочуд мерзенним, зайвим. Не так він уявляв години свого тріумфу, не мало бути цих проблем з ганебним звільненням, з цією пошлуватою нестачею грошей, з цією безвихіддю й перманентним відчуттям голоду. І ця безкінечна мряка, і п'яна потолоч, що цілодобово крутиться під вікнами, і вона… Де вона?

Вона з'явилася несподівано і просто. Родіон, лежачи у холодній воді, почув дзвінок у двері. Вилізши з ванни й загорнувшись у рушник, він почалапав, залишаючи на бугристому лінолеумі калюжі. Відчинивши двері, він побачив її. Несподівано і просто. Вона стояла, вдягнена у коротке фетрове пальто, руда і невимовно спокійна.

— Привіт, — сказала вона, — я прийшла.

Родіон, майже не здивувавшись, а сприйнявши її появу як очікуваний і доволі побутовий жест, пустив її у квартиру й промовив:

— Роздягайся. Чаю?

— Я какао принесла.

З цього самого часу вона якось напрочуд органічно поселилася і в його житті, і в його квартирі. Не набридаючи Родіону своєю присутністю й не заважаючи йому працювати, вона тихенько прибирала в іншій кімнаті, в туалеті, у ванній, складала Родіонові речі й систематизувала всі хімічні препарати та реактиви, що були розкидані по всій квартирі. Часом вона підходила до працюючого Родіона і питала:

— Це ти над своїм проектом працюєш?

— Працюю.

— Вдається?

— Вдається. Начебто, — відповідав Родіон, і вона, вдовольнившись скупими відповідями, поверталась до своїх справ.

Уранці вона ходила на роботу. Її не було майже весь день. Після роботи вона заходила на ринок або до супермаркету, купувала продукти, забігала до хімчистки забрати светр. Або в ательє — забрати брюки Родіона.

Родіон же, сидячи вдома без светра або без брюк, думав про неї, про її таку природну появу в його житті, що він навіть не помічає її легкої присутності поруч із собою, немов вона все життя так і жила з ним у цій двокімнатній хрущівці, але разом з тим розумів, що починає сумувати за нею, нерідко сам телефонував їй і питав, чи скоро вона повернеться.

— Я вже біля будинку, — іноді відповідала вона, і дійсно за кілька хвилин Родіон чув залізний шерех у замковій шпарині, потім на секунду відчував легкий протяг, і… на кухню заходила вона. Викладала на стіл продукти, віддавала Родіону светр або брюки, сідала поряд з ним і втомлено терла скроні.

— Голова болить?

— Ні, все добре, — спокійно відповідала вона й схиляла голову на плече Родіона.

Родіон відчував себе більш ніж комфортно, але від неї він хотів ще дечого, і як до цієї розмови підступитися, він не знав. Кожного ранку він обіцяв собі, що під час сніданку обов'язково з нею поговорить, попросить про цю дрібничку, про цю мізерну послугу. І кожного разу, коли вони сідали снідати в гостьовій кімнаті, він, дивлячись на неї, зазираючи у її гострі очі, якось боляче для себе усвідомлював, що просити про таке — злочин. І зволікав.

Нарешті, гірко розуміючи, що ставить під удар усі свої труди й що чекати більше не може, таки почав цю розмову. Свідомо не дивлячись їй у вічі, він промовив:

— Аня…

— Звичайно. Я давно чекала, коли ти про це попросиш. Напиши список, і я все принесу.

Але список був довжелезний. Досліди ще не закінчилися, й остаточний результат хоч і мав з'явитися от-от, але для цього Родіону потрібне було забезпечення всім необхідним.

Кожного дня Родіон говорив їй:

— Якщо не хочеш, не треба нічого виносити, я сам десь знайду.

Вона, знаючи, якої відповіді від неї чекає Родіон, відповідала:

— Ні, все чудово. Не хвилюйся. Мені не складно, — й викладала із сумки все необхідне для Родіонового проекту.

Наприкінці листопада, коли на вулиці стало незатишно й здавалося, що навіть день вкрився непроглядною темінню, Родіон впав у, як він сам визначив, депресію фінальної стадії. Він майже закінчив свою роботу, свій складний проект, над яким працював кілька років, і, усвідомлюючи, що це — спустошення, порожнина й незворотний процес розкладу свідомості, йому не хотілося навіть робити пробні експерименти. Це — кінець.

Для годиться він купив пляшку вина, нарізав бутербродів і навіть запалив свічки. Відчуваючи агонічні спалахи своєї мети і якоюсь мірою мрії, він усе-таки намагався втриматися, принаймні зовні, у доброму гуморі. Він чекав її. Чекав, щоб разом відсвяткувати свою перемогу. Свій програш, кінець, своє спустошення він відсвяткує потім, наодинці з собою, колись тоді, коли матиме час кілька діб лежати на дивані, пити каву й курити у стелю.

Але її не було.

Родіону не терпілося розповісти про кінець, нехай вона думає, що