Читати книгу - "Рожеві сиропи"

він став для нього щасливим. Для нього — науковця, майбутнього лауреата Нобелівської премії, переможця над утопічними ідеями, які він спромігся втілити у практику. Сьогодні він тріумфатор, а своїм нещастям він займеться завтра, післязавтра… Потім.

Але її не було.

Родіон навіть посуд помив. Випрасував речі й поголився, що робив украй рідко й без особливого ентузіазму.

Але її не було.

Під ранок, виснажений нічним чеканням, Родіон зрозумів, що її більше не буде. Ніколи. Вона зникла несподівано й назавжди. Її речі зникли так само безслідно, як і вона. Зникли її косметика і зубна щітка, рушник і куртка, піжама і навіть домашні капці. Її гребінець, шкатулка з нитками та ґудзиками, книжка Манна «Буденнброки», яку вона мріяла дочитати до нового року, щітка для взуття, чеки з хімчистки — теж зникли.

Попри усвідомлення того, що її більше не повернути, Родіон однаково намагався її відшукати. Хоча б задля трьох слів, якими вона змогла б пояснити втечу або нехай не пояснити, а просто і спокійно сказати:

— Я так не можу більше.

Або:

— Ти такий смішний, Родя.

Або:

— Все має свій кінець.

Або:

— Навіщо ти це робиш?

І йому вистачило б цих банальних слів, і він би відпустив її, повернувся б додому й ніколи більше не згадував її.

Але знайти її Родіону так і не вдалося. На дзвінки вона не відповідала, з роботи звільнилась, у квартирі, в якій вона проживала останні двадцять з чимось років, тепер живуть квартиранти, і вони нічогісінько не знають про хазяйку. Квартиру їм здала брокер.

Її друзів Родіон не знав. Де вона бувала, з ким зустрічалася, що її взагалі цікавило у цьому житті — він теж не знав.

І вже вдома, відкривши холодильник, аби дістати й випити наодинці те кляте вино, яке було приготоване задля обмивання свого тріумфу, він побачив, що на поличці дверцят холодильника стоїть пляшечка дитячого сиропу від застуди.

— На добру пам'ять? — не відомо в кого запитав Родіон, дістав з холодильника пляшечку й з усієї сили кинув її у стінку, проте пляшечка не розбилась. Відскочивши від стіни, вона впала на підлогу й покотилася під стіл. Тоді, розлютившись і клянучи все навкруги, починаючи від міцного скла й закінчуючи своєю нікчемністю, Родіон взявся трощити все, що траплялося під руки. Все, окрім своєї ідеї. Він розтрощив і виніс на смітник майже всю свою одежу, всі меблі і посуд, навіть штори позривав з вікон. Потім вискочив на вулицю в одній сорочці, навіщось пробігся по парку Пушкіна й, змерзлий, з хворобливо-палаючими очима, повернувся додому.

За тиждень він продав свій комп'ютер, купив чотири ящики горілки й розмістив на одному (скільки грошей вистачило) рекламному щиті, що стояв на проспекті Перемоги, рекламу свого проекту.

Всівшись посеред кімнати й промовивши: «З богом», Родіон запив, чого не робив ніколи в житті.

Частина третя. Винахідники

Розділ 1

Семен Кирилович зачинився у кімнаті й нікого до себе не пускав.

Такий він був, Семен Кирилович. Непостійний, роздратований, чесний. Останнім часом — уже десь місяць — Семен Кирилович приходив додому, зачинявся у своїй кімнаті й до ранку звідти не виходив. Перші дні дружина Семена Кириловича Ніна Кирилівна намагалася вивідати у чоловіка, що ж змушує його кожного вечора зачинятися у кімнаті. Вона благала його, просила, навіть погрожувала, але Семен Кирилович не відповідав. Сидів собі камінчиком у кімнаті, і все тут.

— Я знаю! — якось влаштувала істерику Ніна Кирилівна. — У тебе інша! Ти такий чесний, ти просто не можеш дивитися мені у вічі, тому що ти завів собі коханку. Хто вона, Сьомушка? Анжела? Ілона? Як її звуть?

Але Семен Кирилович не відповідав.

— Ні, я все зрозуміла! — кричала Ніна Кирилівна через двері наступного дня. — Я все-все зрозуміла! Господи, яка ж я дурна була! Як могла так подумати про тебе, Сьома! Ти хворий! Ти смертельно хворий, але ти чесний, і твої очі чесні — вони все мені скажуть. Тому ти і зачиняєшся. Але ж можна поговорити, Сьома! Чуєш! Можна просто поговорити. У мене є знайомі, мій батько, він хоч і дантист, але у нього є виходи на багатьох хірургів, лікарів, світил вітчизняної медицини. Сьомчику! Ну скажи хоч слово.

Але Семен Кирилович не відповідав.

— Семен Кирилович! Я більше так не можу, чуєш! Все, мої нерви такого не витримують — я подаю документи на розлучення. Чуєш! Ти! Розлучення! Я скажу Фіхтенгольцу. Він нас розлучить! А ти — свиня! — кричала Ніна Кирилівна буквально тиждень тому, але Семен Кирилович так і не відповів.

Уранці за сніданком від нього і слова не можна було витягти. Про нового начальника Либнюка або про запуск нової підшипникової моделі міг розповідати годинами, а про вечірні дивацтва — ані пари…

Врешті, скорившись долі, Ніна Кирилівна залишила чоловіка у спокої та більше через двері не кричала. А вранці з фальшивою зацікавленістю слухала про Либнюка та шарики-підшипники. Та і розлучатися з Семеном Кириловичем Ніна Кирилівна не збиралася — дуже любила чоловіка.

Вони прожили у мирі та злагоді більше тридцяти років. Ще тоді, наприкінці сімдесятих, коли Сьома не підпускав до Ніночки жодного хлопця, Ніна Кирилівна зрозуміла, що такий чоловік їй і потрібен — відважний, сміливий і пристрасний. Хоча, якщо бути відвертим, пристрасть тривала недовго — досягнувши бажаного, Семен Кирилович охолов, не ревнував, та і приводу не було — надто сильно Ніна Кирилівна любила Сьому. За кілька років подружнього життя Семен Кирилович обважнів, полисів, почали сипатися зуби. Робота, сімейні клопоти. Та і дітям — всю увагу. Пашка і Родя. Тепер і вони сімейні, заклопотані, пороз'їжджалися, щосуботи телефонували, а Семен Кирилович та Ніна Кирилівна почали жити для себе. Іскри не залишилося — роки своє забрали, а от легенький вогник обопільного кохання жеврів десь у глибині сімейного побуту. Ніна Кирилівна смачно готувала, двічі на рік їздила з чоловіком на ринок купувати йому сорочки та брюки, вечорами уважно слухала розповіді Семена Кириловича про роботу, не перебивала. Семен Кирилович не пив, усю зарплату приносив дружині, був з нею поштивий, голосу не підвищував, але квітів не дарував. Хіба зрідка — на Восьме або на день народження.

А тут таке — вже п'ятий тиждень зачиняється у кімнаті. Потайки від чоловіка Ніна Кирилівна їздила до Успенського монастиря говорити з батюшкою, але той нічого конкретного не порадив.

— Молись, став свічки Миколі Угоднику та Богоматері.

Так і сказав. Ніна Кирилівна ставила свічки і Миколі, і Богоматері, і всім святим скопом,