Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

Але особливо Женьку вбила почеркушка олівцем, вивішена в рамочці на почесному місці.

— Повний атас! — вигукнув він. — На ті картини хоч піввідра фарби пішло, і ще малювати треба не менше години, а тут карлючки, які я за п'ять хвилин начеркаю, і також у рамочці висять. Цікаво, хто це такий розумний?

Женька схилився над табличкою з ім'ям художника й прочитав:

— Пікассо!

Саме в цю мить у Женьки виникла чергова геніальна ідея. Він усвідомив, що створений для мистецтва. Його так захопила ця думка, що навіть похід до «Макдональдсу» втратив свою привабливість і пройшов якось непомітно.

Після приходу додому Женька остаточно вирішив, що стане художником. У його голові роїлися думки про те, як його картини виставлять у галереї й уся школа піде дивитися. А Синицина підійде до нього й запопадливим тоном скаже: «Пробач, що я не вірила у твій талант». А він просто й шляхетно їй відповість: «Ти ніколи мене не розуміла. Але я тебе прощаю».

Справа була зовсім проста: намалювати картини й прилаштувати їх у музей. Женька з головою поринув у вирішення цього складного завдання й відразу ж зіштовхнувся з першими труднощами. Виявилося, бути художником — заняття не з дешевих. Довідавшись ціну олійних фарб, Женька зрозумів, що пронизливо-жовте полотно, що займало в галереї мало не всю стіну, — це по-справжньому дорога картина. Зважаючи на його особисті заощадження, новоспеченому таланту довелося задовольнятися гуашшю і вугіллям.

Зробивши необхідні покупки, Женька обклався репродукціями, книгами про сучасних художників і навіть двічі сходив у музей сучасного мистецтва. Два тижні Женька трудився у поті чола. Дійшовши до композиції № 39, він перейшов до серії портретів.

Щораз, коли Льонько заходив, щоб покликати Женьку на вулицю, він незмінно знаходив друга в процесі створення нового шедевру. Натхнення не полишало майстра. От і того дня варто Льонькові було переступити поріг Женьчиної кімнати, як живописець виставив перед ним чергове «полотно».

У порівнянні з намальованою на аркуші пикою Фредді Крюгер був красенем. Із квадратної голови стирчали квадратні вуха. Одне око розташовувалося на чолі, а інше на щоці. Перекошений рот роззявлено у судомній гримасі, чи то сміху, чи то жаху. Немов цей виродок тільки-но побачив себе в дзеркалі.

— Ну як? — запитав Женька й, не чекаючи відповіді, поклав поряд журнальну репродукцію. — Не гірше, ніж у Пікассо, правда?

Льонько подивився на сторінку журналу й щиро відповів:

— Не гірше.

— Отож. Дарую. Повісиш над своїм письмовим столом. Коли-небудь це буде коштувати купу грошей, — щедро запропонував Женька.

— Ні, не треба, — відмовився Льонько.

Він ні за які гроші не хотів милуватися цим неподобством. Однак Женька по-своєму витлумачив скромність друга:

— Бери, бери. Можеш не дякувати. Це по дружбі.

Відмовитися від настільки безкорисливого дарунка було зовсім незручно, і Льонько без особливого інтересу запитав:

— А це хто?

— От дивак! Це ж ти.

— Я?!

— Ну так. Бачиш, синій светр із червоною смужкою?

На цьому подібність закінчувалася.

— По-твоєму, це на мене схоже? — сказав Льонько, і його голос сам по собі затремтів від образи.

— Справа не в зовнішній подібності, а в тому, як художник це відчуває,— пояснив Женька. І, виклавши перед Льоньком чергову репродукцію, уїдливо запитав: — По-твоєму, це схоже на «Оголену жінку, яка розчісує своє волосся»?

— Ні.

— Ну от, а чого ж ти тоді хочеш від мене? Я ж не фотограф, а художник. Відчуй різницю. Я тут, між іншим, майже весь клас намалював. Хочеш, покажу?

Переглянувши портретну галерею, Льонько переконався в тому, що він ще не найбільший виродок.

— А це що за півень обпатраний з пикою алкоголіка? — запитав Льонько.

— Це ж Пєтухов! Схоже, правда? — зрадів Женька. — На виставці всі побачать, от сміху буде.

— На якій ще виставці?

— На персональній. Відразу в Третяковці нікого виставляти не будуть. Для початку художникові треба організувати свою виставку.

— Де ж ти її організуєш? — з недовірою запитав Льонько.

— Не хвилюйся. Я все продумав. Пам'ятаєш двоповерхівку, що на знос?

Льонько мовчки кивнув, і Женька з жаром продовжував:

— З неї всіх уже виселили, і зараз вона порожня. Потрібно ловити момент, поки її не знесли.

Як