Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

завжди Женьчин ентузіазм і віра в успіх заразили Льонька. У той же день вони обстежили приміщення нової «галереї мистецтв» і розпочали розчищення території для персональної виставки.

Наступний день пішов на те, щоб написати вивіску:

«Галерея сучасного мистецтва. Персональна виставка Євгенія Москвичова».

Женька домалював палітру з пензликами. Вийшло чудово. Усі «полотна» були розвішані за допомогою скотча. Тільки-но дійшли до портрета Петухова, Льонько застеріг:

— Знаєш що? Ти це… краще його забери.

— Чому? Схоже ж. Ти ж відразу здогадався.

— А якщо Півень також здогадається? Мало не буде — зловісно мовив Льонько.

— Як ти не розумієш, це ж самовираження, — розходився Женька.

Льонько з досвіду знав: коли Женька захоплюється, сперечатися з ним даремно, тому сумирно сказав:

— Я-то розумію, але взагалі малюй краще композиції. Вони тобі більше вдаються, — а про себе подумав: «За них хоч у п'ятак не випросиш».

Нарешті всі приготування було закінчено. Оглянувши свою роботу, Женька заявив:

— Щоб усе було за правилами, вхід треба зробити платний.

— Таке скажеш! Хто ж за гроші піде на це дивитися? — недовірливо запитав Льонько.

— Хто треба, той і піде. Ми з тобою також не задарма на різні композиції дивилися. Картинна галерея — це тобі не виставка дитячого малюнка. Я квитки на комп'ютері зроблю. Головне, призначити нормальну ціну. Як ти думаєш, по рублю продавати чи не розмінюватися й забабахати по п'ятірці?

— За п'ятірку не отримати б, — висловив свої побоювання Льонько.

— Переконав. Квитки будуть по рублю. Треба нести мистецтво в маси, — погодився Женька.

— По-моєму, і по рублю не підуть, — захитав головою Льонько.

— Спокуха! Я все продумав, — як завжди, не сумував Женька.

Він не даремно прочитав стільки статей і книжок про художників. Із прочитаного Женька зробив висновок, що справді геніального художника відрізняє дивакуватість, неначе в нього не всі вдома. Найбільший супер був, коли один художник відрізав собі вухо. Може, без цього відрізаного вуха ніхто б про нього зроду не довідався. Що й говорити, це круто, але повторюватися не варто було. Доводилося поламати голову, як ще привернути до себе увагу.

Женька цілу годину бився над цією проблемою, коли йому на очі потрапив малюнок з дитячої книжки, де був намальований художник із шиєю, обмотаною довгим шарфом. Прикинувши так і сяк, Женька вирішив, що це саме те, що потрібно. Вовняний шарф у травневу жару напевно помітять, а для здоров'я це набагато корисніше, ніж відрізане вухо.

Діставши із шафи мамин в'язаний шарф у синьо-білу смужку, котрий спочивав з іншими зимовими речами, Женька обмотав його навколо шиї, надав своєму обличчю відчуженого вигляду і вирушив до школи. Погода стояла надзвичайно спекотна. На вулиці народ поглядав на нього як на ненормального. Женька радів. Усе йшло як по маслу.

Однак невдовзі Женька зрозумів, що по-справжньому незвичайній людині ведеться нелегко. Шарф його дратував. Шия спітніла, і часом Женьку діймав страшний свербіж, але доводилося триматися. Заспокоювало тільки те, що мужикові, що відітнув собі вухо, також велося несолодко, зате тепер його картини знають у всьому світі.

Новоспечений талант гордо ввійшов у школу й, підкреслено не звертаючи уваги на косі погляди, попрямував до класу. Його геніальність була помічена досить швидко.

— Москвичов, ти чого в шарфі? — запитала Синицина.

Женька зробив багатозначний вираз обличчя, але не встиг відповісти, як Пєтухов глумливо викрикнув:

— А в нього шия мерзне.

Женька вирішив не піддаватися на провокації. Удавши, начебто тільки що опам'ятався від задуми, він запитав:

— Що? Ви про що?

— Шарф тобі навіщо? Простудитися боїшся? — покепкувала з нього Майка.

— А… це, — вимовив Женька, начебто тільки що помітив у себе пітну вовняну ковбасу, яка звисала з шиї.— Справді, звідки він? Я й не помітив.

— Ні чого собі. Морда червона, як з парильні, а він не помітив. У тебе що, болтики з голови повипадали? — засміявся Пєтухов.

— Годі придурюватися, — похитала головою Синицина.

— Вам цього не зрозуміти. Бувають люди, які живуть в інших світах, — загадково заявив Женька.

— Інопланетяни, чи що? — посміхнулася Майка.

— Я в шоці! Москвичов — марсіанин. На Марсі колотун, от він і вкутався, — гигикнув Пєтухов.