Читати книгу - "Діти Праліса"

нагадував дитинство, якого вона не пам’ятала…

Раптом знявся легкий вітрець і зашумів листям велета.

Пташка прислухалася. Чи то лише здалося, чи в шурхоті листя їй справді почувся чийсь голос?

— Сюди-и-и… — лунало десь із глибини діброви.

— Хто це кличе мене? — вигукнула дівчина, озираючись довкола.

— Сюди-и-и… — знов розлягся таємничий шепіт.

— Та це ж той самий голос, що я чула вчора… — промурмотіла дівчина. — Привид?..

Страху вона не відчувала зовсім. Лише непереборне бажання якось допомогти…

— Іду-у-у! — рішуче крикнула вона і побігла на дивний голос, що і далі шепотів їй:

— Сюди-и-и…

Пташка побігла швидше. Краєм ока вона завважила те місце, де її знайшла бабуся Одарка, але не зупинилася, а щодуху помчала на звук дивного голосу, що лунав, здавалось, у самому серці. І ось Пташка вибігла на невеличку галявину, де, нарешті, й зупинилася. Серце несамовито калатало в грудях, але дівчина дуже швидко віддихалася і заспокоїлася, а тоді почала оглядати галявку.

Жодного кущика чи деревця не було, лише якась дивна, сивувата трава і яскраво-червоні квіти росли на ній.

Дівчина поволі рушила галявиною. Зробивши декілька кроків, вона зупинилися.

— Хто ти? — пошепки спитала вона. — І чому кликав мене?

У відповідь холодний вітер дмухнув їй в обличчя.

— Я тихий смуток днів осінніх…

Пташка різко обернулася. Позаду нікого не було.

— …Я жовте листя, що кружляє…

Дівчина відчула певну напругу в повітрі. Вона підвела голову. Просто над нею, низько, так низько, що, здавалося, можна дістати рукою, почали збиратися хмари. Вони клубилися, немов дим.

— …Самотність сутінків вечірніх…

Пташка відчула різкий крижаний холод. Вітер дужчав, сутінки згустилися і невідомо звідки з’явився туман.

А голос вів далі:

— …Мене туман огортає…

Дивно, але Пташка зовсім не відчувала страху, хоча сутінки вже перейшли в непроглядний морок і дівчина нічого не бачила, а тільки чула, як ревів навколо неї вітер. І раптом темрява вибухнула світлом. Ані галяви не було видно, ані трави, ані квітів. Пташка стояла у серці круговерті, стіни якої обертались зі скаженою швидкістю. Дівчина зацікавлено чекала, що буде далі, і ось у вирі, що її оточував, з’явилися колоди, з яких зазвичай кладуть стіни будинків. Колоди почали складатися у стіни, і Пташка побачила, як навколо неї виріс справжній будинок. І ось коли з’явився дах, усе стихло. Вона стояла в просторій хатині, освітленій декількома свічками. Посеред хати був стіл, а біля нього — дві лавки. На стіні зліва від Пташки виблискувала зброя. Надворі було темно, і дівчина почула спів цвіркунів.

Але зараз її увагу займало зовсім інше. Навпроти дівчини стояв високий чорнявий чоловік у білій сорочці і білих штанях. Він зацікавлено розглядав дівчину своїми сумними карими очима.

— Здрастуйте! — привіталася Пташка, і чоловік ледь помітно кивнув головою.

— Ви — привид? — спитала дівчина.

— Так, — відповів незнайомець.

Пташка підійшла до стіни і доторкнулась до неї рукою.

— На дотик — справжня, але ж цього будинку не існує! Його немає на галявині!

— Він примара, як і я, — відповів привид, — будинку давно вже немає, але я добре пам’ятаю, де були його стіни… Будинок з’являється, коли спогади мої стають надто яскравими…

Болісний здогад стиснув серце Пташки.

— Ви не можете покинути цього місця? То скільки ви вже тут? — співчутливо спитала вона.

Привид опустив голову.

— Дуже давно. Я втратив лік рокам… На цій галявині для мене вічна осінь, і я приречений блукати туманами цього світу вічний і неприкаяний, у пошуках давно втраченого, зі скорботною надією про спокій…

Дівчина відчула, як по щоках її покотилися сльози.

— Але ж це несправедливо, — проказала вона, — адже мені кажуть, що інший світ кращий… Як би я хотіла вам допомогти!

— Коли втрачене відшукають і справедливість переможе, прокляття спаде, — з сумом відповів привид.

Пташка схопилась за серце.

— Я відшукаю для вас це! У мене є друзі, ми відновимо справедливість! Але що шукати? Що?! Вас убили!?

Тихий болісний стогін сколихнув тишу в примарній хаті.

— Я не знаю… Не пам’ятаю, а вона не встигла мені сказати… Відлетіла… Ти дуже дивна дитина. Ти нагадуєш мені…

— Дівчино!

Пташка обернулася. Звідки пролунав цей жіночий голос? В хаті нікого, крім неї та привида, не було.

— Ти чуєш мене?! Відповідай!