Читати книгу - "раКУРС"

— Коли в повітрі нульова температура, усередині квітки вона становить вісім градусів із плюсом! І все тому, що чашечка квітки — увігнуте дзеркальце, яке збирає сонячне тепло.

— Це ж треба!

— Кажуть, якщо покласти квітку сон-трави на ніч під подушку, можна побачити уві сні свою долю, — мрійливо промовляє Люба.

Я повертаюся обличчям до неї. На мене дивляться прекрасні очі коханої.

— Тобі не треба класти квітку під подушку на ніч, — кажу їй. — Ми будемо разом завжди, до скону. Ти, я й наш степ.

Бачу її вдячний теплий погляд, торкаюся її губ своїми вустами.

— Можна я розплету твою косу? — питаю я й бачу подив у її очах. — Ніколи цього не робив.

Люба повертається до мене спиною, я знімаю гумку, звільняю з полону блискуче волосся. Повільно розплітаю косу, насолоджуючись дотиком до шовку, який протікає між пальцями. Занурюю пальці обох рук у хвилі волосся, проводжу згори вниз, повертаю Любу до себе обличчям, припадаю до вуст.

Ми лежимо серед вільного степу. Над нами колишеться море різнокольорових квітів, їхній запах, терпкий, п’янкий до нестями, зливається із запахом дівочого тіла, і ми кохаємося під широким і глибоким небом степу.

Не знаю, як інші, а я завжди чекаю весну. Зима в мене асоціюється із завмиранням та сном усього живого, навіть із депресією, а весна — це завжди пробудження життя, зародження чогось нового й світлого. Щоразу є впевненість, що навесні повинні відбутися зміни, і обов’язково на краще. Цьогоріч ще на початку весни відчувалося напруження. З часом воно наростало, але все ще вірилося, що то після пережитого на Майдані. І вибухнуло все-таки! Надія на те, що в місті все стихне, заспокоїться, луснула, як мильна бульбашка. На початку квітня бойовики захопили обласне управління Нацбанку, та найстрашніше те, що було захоплене приміщення СБУ, і в руках сепаратистів опинилася зброя. Тоді ми бачилися із Сашком чи не щодня. Сумніви, що він не з наших, розвіялись у мене швидко. Він приєднався до місцевих активістів і разом із нами розробляв плани, щоб придушити в зародку сепаратистський рух. Було розроблено кілька варіантів, але ми самотужки й без зброї не могли нічого вдіяти. Попри все, ми залишались оптимістами. Надія була на ретельно розроблені плани звільнення приміщень. Ми били в набат, зверталися до правоохоронних органів, писали та їздили до столиці зі своїми пропозиціями, але завжди отримували відповідь: «Збирайте інформацію. Чекайте». Лише тут, на місці, усвідомлювали, що чекати на те, що ситуація зміниться на краще сама собою, марно, але можна було припустити, що в Києві був свій план, і ми не могли його зіпсувати. Ми чекали.

Наприкінці квітня близько трьох тисяч проросійськи налаштованих людей захопили будівлю Луганської облдержадміністрації, уже озброєні люди захопили обласне телебачення й прокуратуру. Перші блокпости з чоловіками в камуфляжній формі, озброєними, агресивно налаштованими, поставили крапку в надії. Ніколи не забуду те, як уперше побачила озброєних сепаратистів, які роз’їжджали містом, моїм рідним Луганськом, що зростив мене й де на світ з’явилися мої дівчатка. Схоже, вони одразу відчули себе новими господарями. Серце обливалося кров’ю, коли проходила повз блокпости, які виростали на вулицях міста, як гриби після літнього дощу.

— Цей хаос повинен незабаром скінчитися, — втішала я себе.

Почалась інтенсивна підготовка до референдуму. До останнього не вірила, що він відбудеться. Була якась упевненість, що мої сусіди, земляки не поведуться на гнилу пропаганду про федерацію, відокремлення чи приєднання до Росії, але я помилилася. Дворові «ЦРУшники» подовгу засиджувалися на лавках біля під’їздів, жваво обговорюючи своє майбутнє. Найчастіше доводилося чути таке:

— Нарешті зможемо вільно розмовляти російською!

Це нібито хтось колись їм забороняв!

— Гірше вже не буде! Якщо буде федерація, то життя покращиться.

Що таке федерація, старі не знають, але в тому, що це краще, упевнені самі й інших переконують.

— «Правий сектор» наші хлопці сюди не пустять!

Насправді ж вони правосєків не бачили, а про те, що я належу до ПС, не знають.

— У Росії як добре живуть пенсіонери! Он Крим приєднався, і пенсії тепер російські отримують, а це вам не наші копійки! І нас приєднають до Росії, от тоді й заживемо!

Або ще й таке:

— НАТО в нас не буде! Ми цього не дозволимо. Київ захопили бандерівці та фашисти, а до нас ми їх не пустимо!

І марно питати, що таке оте страховисько НАТО: усе одно не знають.

Кілька разів не витримувала, проходячи повз таких «розумників», по-доброму намагалася щось довести.

— Іди звідси, куди йшла! — чула найчастіше. А коли продовжувала розмову, то виявлялося, що я донька бандерівки — це вони про маму.

І тоді доводилося закінчувати розмову на більш високих тонах, на що бабці плювали мені вслід і продовжували смакувати своїм «щасливим майбутнім». Нехай у них на старості бракує мізків, але дивувало те, що багато молоді також одержимі федерацією або приєднанням до Росії. І на роботу хоч не потикайся — одні розмови про референдум.

— Люди! Одумайтеся! Блокпости з озброєними людьми — це вже недобрий знак! — волала я якось на роботі.