Читати книгу - "раКУРС"

Усе марно. Мене ніхто не чув. Лише одиниці моїх знайомих били в набат: «Що робити?!» Таке ж запитання ставила я керівникові «Правого сектора» на Луганщині, питала в Сашка.

Ніхто достеменно не знав відповіді, а місто в той час скаженіло, божеволіло, сходило з розуму. Я була впевнена, що референдум не відбудеться, а якщо й буде, то більшість проголосує проти розірвання України на частини.

— Надії на те, що люди не підуть на референдум, у мене вже нема, — сказала я розчаровано Сашкові.

— Якщо навіть відбудеться цей клятий референдум, то він нічого не значитиме. Він буде визнаний недійсним.

— Може, і так, але щось мені так тривожно на душі, — зізналась я.

— Не каркай! Усе буде добре!

У той злощасний день я вранці була вже у дворі. Бабці, напевно, ніч не спали. Спозаранку виходили з будинків із пофарбованим волоссям, червоними губами, з пудрою на обличчях, святково вбрані, у білих шкарпеточках та з усмішками щастя.

— Зі святом! — казали мені замість вітання.

— З яким?

— А ви не знаєте? Та сьогодні ж референдум! Донбас стане вільним!

— Та чи знаєте ви, що?.. — я починала їм знову щось доводити, але натикалася на непробивну залізобетонну стіну.

Складалося таке враження, що в нафталінової частини людей міста невидима сила випила мізки, на очі напустила пелену й наділила такою силою, що стань я на їхньому шляху — знесуть, затопчуть і не помітять. Я весь час працювала з людьми похилого віку й добре до них ставилася, але зараз мені хотілося підбігти до бабці, схопити її за барки, труснути й прокричати просто в лице:

— Іди додому! Печи пиріжки дітям, частуй цукерками внуків. Чому не сидиться вдома?!

Пізніше, ближче до обіду, на вулицях стало більш людно: вийшла молодь і пішла голосувати, ішли й люди середнього віку.

— Моє рідне місто збожеволіло, і це факт, — зітхнула я й пішла до дітей.

— Мамо, ми підемо сьогодні гуляти? — спитала в мене старшенька.

— Ні, донечко, сьогодні мама буде вдома.

— Ти стомилася?

— Так.

— Дуже? — допитувалася Ліза.

— Так стомилася, що нема чим дихати, — ляпнула я й пішла вмитися холодною водою, бо здавалося, що не лише лице пашіє, а горить усе всередині.

У ванній довго плюхала в обличчя холодну проточну воду, аж поки лице перестало палати. Якби могла плакати, розревлась би.

— Ви справді будете розраховуватися з роботи? — спитав Антон у нас із Юрком, коли ми прийняли таке рішення.

Антонові було простіше, бо він працював сам на себе, роблячи ремонти осель та об’єктів на замовлення.

— Якщо ми вирішили захистити нашу землю від фашистів, то не буде часу на роботу. Що, по-твоєму, наразі головніше? — спитав я в нього.

— Потрібно щодня допомагати будувати укріплення, блокпости, зараз триває підготовка до референдуму, — сказав Юрко. — Незабаром люди проголосують за федерацію, і ми не знаємо, що буде далі, але повинні готуватися до оборони.

— Я з вами! — заявив Антон без вагань. — У Європу вони захотіли! А про те, що отруєні продукти з ГМО буде Європа постачати, мовчать. Там такі продукти нікому не потрібні, тож київська хунта нам їх підсуне — їжте скільки завгодно й не питайте потім, чому діти з вадами народжуються. А ще й у НАТО хочуть! Це щоб до Росії ближче підібратися та розмістити на Донбасі атомні ракети. Потрібна Україна Європі, як п’яте колесо до воза! Росія завжди була нам ближчою й ріднішою за будь-кого. Бачите, західнякам, які завжди їздять туди на роботу, буде зручно без віз, а нам яка користь від того? — гаряче говорив він. — А ви чули, що вже домовилися з американцями та Європою про те, щоб шахти Донбасу затопити?

— Навіщо? — спитав я, бо ще не чув цієї новини.

— Радіоактивні відходи там будуть хоронити із США та Європи! — пояснив він. — І це ті шахти, де працювали наші діди та батьки! Веселе ж нам життя готують фашисти!

— Сьогодні мати розповідала ще одну «приємність», — сказав я. — Уже готова постанова про те, щоб частину наших зароблених грошей вираховувати на утримання правосєків. Тож чи варто триматися на роботі, щоб годувати тих, хто готовий нас убивати за російську мову? Краще вже стати на захист своєї землі.

— Не буде відтоку всіх коштів на Київ — наш Донбас швидко розквітне, — підтримав Юрко. — Ми вже не раз про це говорили. Скільки в нас заводів, шахт, яка промисловість, а живемо бідно, бо все нами зароблене йде в столицю, щоб тих західняків годувати. Ви уявіть, яке прекрасне життя буде в нашій республіці!

— А те, що отримують у Києві, ще й розкрадуть! — додав я. — Не можна допустити перетворення Донбасу на військову базу НАТО. Наш край може прекрасно обійтися без київської хунти.

Мати підтримала мене, і ми з Юрком звільнилися з роботи. Референдум