Читати книгу - "Страта"

Ірену, Валько зніяковів. Засунув руки в кишені, почав колупати землю носком кросівки.

— Валько... — сказала вона якомога спокійніше. — Скажи, будь ласка... Ви газети отримуєте?

Хлопець кивнув.

— А ти не міг би... принести мені ненадовго який-небудь останній номер? Я тільки подивлюся...

Сенсей у кущах орудував палицею, як бульдозер ковшем.

— Я почекаю, — сказала Ірена м’яко. — Пограюся поки... з собакою. Гаразд?

Валько метнувся за хвіртку. Хвилин п’ять Ірена сумнівалась: чи він повернеться — але одночасно з вереском Валькової сестри і звуком розбитої пляшки із сусідського двору вискочила маленька метка тінь.

Вечоріло. Ірена насилу розбирала текст; газета була спортивна, але всю останню сторінку займали повідомлення в щільних рамочках: вироки, вироки, вироки...

— Дякую, Валечку, — сказала Ірена якимось не своїм, а противно-солодким голосом. — А скажи — ти в школу ходиш?

Валько кивнув.

— А Сенсея, коли мене не було, хто годував?

Валько соромливо всміхнувся.

— Ти?

Кивок.

— А хто в моєму будинку був, — ти не бачив? Тітка? Чи дядько?

Хлопчак спохмурнів. Взявся колупати землю кросівкою, провів у пилюці перед собою нерівну лінію.

«І ти житимеш у цьому ненормальному світі? — стиха запитала Ірена, не так у хлопчика, як у себе. — Моделька...»

Валько швидко стрельнув очима. Опустив голову.

— Ну, ти заходь якось, — дерев’яним голосом запропонувала Ірена. — Заходь... із собакою пограєшся... чаєм пригощу...

Валько кивнув, не підводячи очей.

— Ну, біжи...

Хлопчака немов вітром здуло. Спортивна газета так і залишилася в Ірени у руках.

Незручно...

Вона поклала газету на лавицю перед сусідськими ворітьми.

Анджей...

Долаючи раптову втому, Ірена переступила поріг начебто свого будинку. Побрела в нібито свій кабінет, опустилася на знайому канапу...

Все, пане Петере. З мене досить.

Нічого було заварювати всю цю кашу. «Виникають проблеми, в тому числі етичні... Модель багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і певною мірою самодостатня...»

Без неї.

Ірена потяглася до телефону. Востаннє, навмання, набрала один із номерів пана Кромара — порожньо. Можливо, він спеціально заманив її в свій божевільний світ — і тепер зловтішно спостерігає?..

«На жаль, пане Петере, виконати ваше завдання не є можливим... Що, спробувати іще раз? Ні! Ні другої, ні третьої спроби не буде. У мене — інша спеціальність... Я не секретний агент, я викладаю літературу. На нову повість матеріалів уже досить, — а роман пишіть самі, пане Петере, — у співавторстві з божевільним Анджеєм Кромаром. Я навіть готова поступитися вам своїм Срібним Вулканом...»

Вечоріло. Ще півгодини — і вона зроду не знайде в темряві два прутики з прив’язаними на них червоними ганчірочками...

Скільки часу минуло ТАМ? Година? Експерти все так само переглядаються, і все так само нервується пан Петер...

Вона підвелась. Увімкнула світло в передпокої, відшукала на вішалці свою стару спортивну куртку — на пагорбах зараз холодно...

«Ні в якому разі не намагайтеся пронести з собою будь-які предмети зі змодельованого середовища...»

Куртку вона потім викине.

Черепаху шкода. Прихопила би з собою... А Сенсея не взяла б у жодному разі. Це зовсім інший пес — чужий, йому і тут непогано...

Усе.

Ірена поправила на боці сумку і відчинила вхідні двері.

Відразу кілька ліхтариків вдарили промінням їй в обличчя, засліпили, змусили спіткнутися на порозі.

— Не чиніть опору... Це поліція. Підведіть руки.

* * *

Так, засліплену й розгублену, її доставили в тісне приміщення з жорстким ліжком і залишили на ніч. Даючи себе обшукати — незвична, принизлива процедура, — вона відчужено думала, що зараз усе одно темно. І прутиків на вершині пагорба не знайти без прожектора...

Крізь заґратоване віконце машини вона мигцем побачила місто. Абсолютно звичне. Абсолютно таке саме, як ТАМ...

Вона думала, що не засне, — але варто було її голові торкнутися пласкої подушки, як світ — і реальний, і змодельований — перестав існувати. Обернувся сновидінням.

У сновидінні був Анджей, але за межею видимості. Спотикаючись, сердячись, усе більше заплутуючись, вона шукала його і кликала — але він знущально вислизав, залишаючи тільки лиху пам’ять по собі, чужий запах, тривожне коливання повітря...

І в той же час він був. Повсякчас. Поруч — тільки руку простягни.

* * *

Кабінет слідчого був схожий на тисячі інших кабінетів.

— Пані Хміль, ви можете вимагати присутності адвоката... У вас є адвокат?

— Навіщо? — запитала вона після паузи.

— Тому що закон передбачає наявність адвоката, — слідчий, по-хлоп’ячому кирпатий, не зводив із неї неприємного, прискіпливого погляду.