Читати книгу - "Перший спалах"

щоб як усі нормальні люди, бити байдики і розважатися, змушений пертися на інший кінець міста до якогось напівбожевільного дядька, котрому теж невтямки, що хлопцеві його віку є чим зайнятись на вихідні, окрім того як протирати штани на стільці запиленого кабінету з купкою таких же невдах, як і він сам.

Ну ось, недільний настрій успішно зіпсовано. Спасибі батькам. Понад усе на світі йому зараз хочеться оросити їх гнівом справедливої помсти. Щоправда, для цього він мусить як мінімум випхати себе з ліжка. От тільки... Це, виявляється, не так і просто. Ковдра навідріз відмовляється випускати його зі своїх обіймів — гірше того закоханого дівчиська! Подушка тулиться до щоки теплим муркотливим кошеням. Навіть сонячні зайці — і ті наче змовились: замість гарячих стусанів по носі ніжно гладять його по щоках, повторюючи монотонне «засни...засни...»

Та ні, не буде по-вашому!

Андрій нарешті відклеюється від подушки і дивиться на годинник.

За чверть перша.

От чорт!

Андрій вилітає з ліжка, мов пробка. Йому ж через півгодини треба бути в репетитора! Він прожогом кидається в коридор і, посковзнувшись на підлозі, з усієї сили вдаряється лобом об двері ванної. В ту ж мить повітря наповнюється смачною соковитою лайкою.

— Обережно! Голову розіб’єш! — докірливо дивиться на нього мама. У неї такий вигляд, наче слова, від яких вуха зазвичай скручуються у трубочку, дивовижним чином оминули її слух і вилетіли кудись у вікно. Мама спокійно зачиняє вхідні двері і прямує в бік кухні.

— Я не знав, що у ванній хтось замкнувся! — ображено відповідає Андрій, чухаючи забите місце. Не дай бог, ще шишка виросте.

— Ех, нещастя ти ходяче! — мати виходить з кухні. В руках у неї — ложка. — На, притули, щоб синця не було!

Андрій забирає ложку і прикладає до голови. Холодний метал торкається шкіри і осипає її дрижаками.

Мати стукає у двері ванної. Шум води починає стихати.

— Олежику, виходь уже! Скільки можна киснути? — кричить вона. — Андрій до репетитора спізнюється!

І для перестраховки додає:

— Там сніданок на кухні холоне!

— Іду-йду! — гукає батько і знову розкручує кран. Його слова поглинає шум води.

Андрій нарешті відклеює ложку від лоба. З її дзеркальних глибин на нього дивиться занадто високий, занадто худий юнак із занадто довгим темним волоссям і занадто великими темними очима. Шкода тільки, що ці очі майже повністю затуляють дурнуваті, нерівні пасма, котрі постійно звалюються на обличчя. Андрій незграбно відкидає їх з лоба і думає, що в такі моменти схожий на якусь рок-зірку. Принаймні щиро на це сподівається. Бо виглядати, як емочка, поки що не входить в його плани. Крім того, з такими патлами і окосіти недовго. Так що... Пора, мабуть, навідатись у перукарню.

Він рукою забирає з лоба волосся і ще пильніше вдивляється у майже дзеркальну поверхню ложки. Її опукла сторона кумедно викривлює обличчя, і складається враження, наче в нього здоровенний, схожий на картоплину ніс, що простягається від вуха до вуха, перетворюючи його на незграбну пародію на Буратіно.

Двері раптом з гучним клацанням відчиняються, і звідти виходить батько. Витираючи волосся рушником, кидає погляд на сина і смачно позіхає, затуляючи рота рукою. На якусь мить він нагадує Андрієві ситого, самовдоволеного кота, що ліниво мружить на сонці свої здоровенні очиська.

— Доброго ранку! — той усміхається синові і йде на кухню.

Андрій дивиться услід батькові — і його кусає щось схоже на заздрість.

Його батько — ідеальний. Бо має все, чого хотів, про що мріяв. Він народився в сільській глибинці, та втік звідти, переможений голосом свободи. Місто прийняло його божевілля, мов старий чоловік блудного сина, і дало йому волю. Він полюбив його більше за батька й матір, увібрав у серце, мов спраглий воду, і проріс у його глибини, немов молоде деревце. Місто навчило його любити і не боятися, дало друзів, кохану, дім. Воно прийняло його такого, як є — смішного, веселого, з парою подертих черевиків і вітром в кишені. За плечима у батька була бурхлива молодість — неймовірна історія боротьби й кохання, в яку вплелася божевільна радість від життя. Вона переповнювала батька, розривала на клапті, змушувала кричати про неї на ввесь світ, ділитися з кожним перехожим на вулиці. Батько притягував до себе людей, як магніт, його широченна усмішка манила і вабила. Він став своєрідною перепусткою у світ волі і шаленого щастя, коли живеш однією хвилиною і не задумуєшся про завтра. Він навчив своїх друзів сміятись і говорити правду. Можливо, він був божевільний, але це божевілля несло тільки світло. Він сміявся з проблем щиро і нестримно, та коли хтось потрапляв у біду, завжди простягав руку допомоги. Він не вмів брехати. Та й навіщо йому було брехати? Все, про що він мріяв, само прийшло йому до рук. Спочатку це була воля і подорожі. Потім — трохи засмучені очі майбутньої дружини. Коли народився Андрій, він трохи вгамувався, але не перестав кайфувати від життя. Він відкрив власний ресторан, купив чималу квартиру в одному з найкращих районів міста і парочку автомобілів. Правда, один із них, пошарпаний, старенький «Москвич» вже років п’ять стояв у гаражі. «Я ніколи не розлучався з ним. Я пам’ятаю всі дороги, які він об’їхав. Я пам’ятаю всі світи на цих дорогах, всі мрії, перемріяні у цьому салоні, всі думки,