Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

на ставок малювати краєви’! Каже, що для його таланту слід використо’ будь-яку нагоду!

— Ну, Павликові спорт би не завадив — трохи жиру зігна… — ляпнула й прикусила язика.

Вони ж уже помирились! Він уже ж намалював її лілею! Прекрасно намалював — у великій прозорій склянці з як живою водою!

Схоже, Ві-ку-ку знала й це, тому лиш докірливо глянула на подругу. Софійка тільки старанніше взялась до роботи.

— Мені вдає, що його талант перекриває його повноту! — якось задумано промовила Віта. — Він… мені навіть гарним здається… Тільки що ж: йому не селючки тре’, йому б аристократку якусь, щоб у мистецтвах тямила!

— Що ти мелеш?! — Софійка аж обурилась. — Ти — селючка? Та ти, з твоєю спостережливістю, коли захочеш, то не тільки сільські й табірні вісті знатимеш, а й усі новинки усіх наймодерніших мистецтв!

Віта дуже втішилась і ще більше зарум’янилась. Робота пішла жвавіше, хоч сонце пекло немилосердно. Софійка мала причини швидше дополоти ділянку.

Ві-ку-ку задумалась про своє. Тому аж здивувалась, коли робота скінчилась.

— Ну, спаси’ так спаси’, помогла!.. Тепер — на підвечірок! — запропонувала гості.

— Ой, мушу вертатись!

— Стрива’, та ж ваші прийдуть аж під вечір?

Ох, ну, не дівчина, а рентген!

— Та, мені… ще листа бабусі й дідусеві писати…

— Що ж, коли так — бува’!

— …Соф’! — кинула навздогін, коли Софійка вже була за ворітьми. — Тільки обере’ йтимеш мимо замку, бо я чу’, що тепер у ньому з’являється не один, а цілих два привиди! Двоїться він, чи що?

От якби використати подружчині таланти ще й на пошуки місця для загубленого в часі Казимира?..

20. Ще один запис у блокнотику

Такий гарний вечір! Жаль, що не можна гуляти в парку: ще хто побачить!

— Якби зберігся у вестибюлі зимовий сад, могли б гуляти бодай там!.. — зітхнув Завтрашній.

— Зимовий сад?

— Ну, фікуси, пальми, кактуси. Все росло отут, перед сходами. Буяло, квітувало, сягало аж до скляної стелі! Сьогодні ж зимовий сад виріс хіба поверх скла: гляньте, скоро бур’ян і молоді кущі-сіянці завалять покрівлю!

Дикі хащі дійсно потроху оселялися навіть поміж шибками.

— …А в справжньому зимовому саду я іноді ховався від фрау Ґретхен, мадмуазель Луїзи і місіс Скотт…

— Ну, Ґретхен, мабуть, ваша вчителька музики? А дві інші? Котра з них — учителька алгебри?

— З Ґретхен ви, як завше, вгадали. Нині шкодую, що тікав з її уроків, бо міг би тепер заграти панні Софі не тільки «Місячну сонату»! Алгед… алгебри (чи як Софі сказала?) я ще не вивчав і вивчати не збирався.

(Отже, не помилялась! Отже, алгебра була таки десь із його підсвідомості!!!)

— …Мадмуазель же Луїза і місіс Скотт, — продовжував Ян, — це вчительки французької та англійської. Софі, певно, чула, що я знаю мови?

Софійка ввічливо кахикнула у відповідь.

— А ви взагалі-то хто? — запитала принагідно. — Поляк? Українець? Німець?..

— Хто я? Гм… Навіть не знаю… Поляк? Але мама — якась чужинка! Вихователі — теж іноземці.. Ніколи про це не думав, пресвітла панно! Зрештою, яка різниця?

Справді, ким вважати себе при такій національній мішанині? Тому перевела на інше:

— Той барельєф над входом — ваш батько Тадеуш?

— Батько Тадеуш? — здригнувся панич. — Та мій батько зветься так само, як і я!

Що він говорить? Софійка запідозрила нечисте:

— Перепрошую, ви самі казали, що ви — син Тадеуша й Марії!

— Казав, звичайно! Так і є! — Казимирові очі випромінювали суцільну невинність.

— А тепер стверджуєте, ніби це — не ваш батько? — вказала на барельєф.

— Звісно, ні! Це — не Тадеуш! Це — прапрадід Маріан Дашківський! Саме він купив Леськовичі, зробив цей ставок, заклав парк і звів над ним перші два будиночки. Оті маленькі, що в західному крилі саду. Де потім жила Гонората. Тож на згадку про засновника маєтку тато, будуючи замок, і наказав увічнити його образ.

Софійка ж переймалась отією фразою: «мій батько зветься так само, як і я». Що це було? Знову — підсвідомість?

Раділа подвійно. По-перше, відпадала підозра, що привид може виявитися Софійкою, бо та явно не звалась, як її тато! По-друге, буде що записати в блокнотик!