Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

Вони піднялись на другий поверх.

— Які тут були люстри! — вперше бачила Завтрашнього майже обуреним. — Які люстри! Де вони поділись? Ну, хай меблі — на розпал, хай труби — на брухт, але куди вони повивозили люстри, мила Софі?!.

Не мала чого відповісти…

— Ну, хоч гіпсові узори зостались! — утішала невміло.

— То не гіпсові узори, люба Софі! — таки розвеселився панич. — За тих часів люди не були такі дурні, щоб чіпляти до стелі важкий гіпс. Усе робилось, мила дівчино, зі звичайного, але, мабуть, цілком невідомого вам пап’є-маше!

Чому ж невідомого? Софійка-бо не ховалась, як дехто, по садах від уроків. У тім числі від художньої праці. Та й на гурток не перший день ходить!..

— Вони геть усе понищили! — насуплено обдивлявся кімнати.

— А хто такі вони, що про них ви завжди кажете?

— Вони — це чорні люди, Софі! Темні, чорні люди! Колись, перед втечею до Польщі, татко зумів домовитись із селянами: «Хоч маєтку не чіпайте! Зробите собі в ньому щось для своїх дітей!» То вони тоді навіть громаду окрему створили: стерегти замок. Бо по інших селах — усе валили. У ті страшні часи замок вцілів, у війну тільки одним снарядом відбувся — то нині його доконають! І всі вони, котрі руйнують, люба Софі, — чорні! Рідко який попадеться плямистий, що в ньому ще світло з темрявою хоч трохи бореться. Такі просять: «Не чіпай!» А їм відказують: «З роботи хочеш полетіти?»

— Це ще якби не ви тут, Казимире, люди б зовсім страху не мали, геть усе пропало б! — не зовсім вдало втішила Софійка.

— А ось татів кабінет! — Завтрашній показав одну з просторих кімнат, оздоблену мармуровим каміном. — Сюди, якщо чесно, я вперше потрапив уже привидом. За життя до кабінету ніхто не смів заходити.

— Тадеуш Дашківський був крутої вдачі! — обережно «промацувала ґрунт». — Чи правда, що, коли в революцію тікав до Польщі…

— …то закопав скарби і знищив самих копачів? — продовжив Завтрашній. — Я й сам тим переймаюсь. Тобто скарби й справді закопано. Вони там і досі лежать, якось при нагоді покажу панні Софі ті місця в парку. Але чи справді він понищив свідків? Не знаю! Бо вивіз їх за межі замку, а поза мури я виходити не здатен. Одне ясно: більше я тих людей не бачив! Та й сам Тадеуш по скарби так і не повернувся!

Ах, до чого тут скарби? Тут — про інше:

— А вас, Казимире? Вас батько любив?

Завтрашній поблід і зам’явся — як тоді, коли спитала про Тадеушеву любов до дружини. Софійці б замовкнути, перейти до інших тем! Вона ж ішла в наступ з ослячою впертістю:

— А мати? Мати вас любила, Казимире?

Ой, ліпше б вона спитала про місця, де заховано скарби!..

— Казими-и-ире-е-е!!!

Але що це? Поруч нікого! Вона сама в порожньому кабінеті!

— Але ж, Казимире! — гукала, пробираючись до виходу. Ох, ці кімнати, цей обдертий паркет! Леле, де тут вихід? Вона що, бродить по колу? Ой мамусю! Ой мої любі таточку, Ростику! Ой Чорнобілко! Ва… Вадимчику! Знайте, що я вас усіх любила! Ой, де ті трикляті схо-о-оди?!.

Не помітила, як опинилась надворі. Чимдуж полетіла прибережною стежкою, полохаючи жаб і збиваючи вечірню росу.

Щоб вона ще коли хоч раз сюди?! Та нізащо!!!

Дощ, дощ, дощ!

Він дуже схожий на те, що у Софійці на душі, але на друзки руйнує всі плани.

Алла Іванівна та Андрій Ігорович мусили терміново придумувати конкурс табірних стінгазет, аби діти мали хоч якесь заняття. Софійка й Павлик, звичайно, в редколегії. Павлик зосереджено вимальовує на ватмані ставки та замок, дівчинці від того тільки сумніше.

Вже кілька разів вилазила на мокру драбинку спортмайданчика й набирала Вадів номер. Жодного разу не додзвонилась! «Ваш абонент поза зоною досяжності!»— відповідала підступна мобілка.

І так не перший день! Вадим поза зоною Софійчиної досяжності!

Зате цілком несподівано… зателефонували їй! Сидить із Павликом над газетою — дзвінок! Що таке? Раніше до неї ніхто подзвонити не міг (у селі мобільний бере тільки на висоті), лиш вона, а тут!.. Дощова погода посприяла, чи що? І хто б, скажіть, будь ласка? Сашко! Воістину, де чорт не доскочить, пошли Сашка!

— …Зайшов запитати в твоїх батьків, як поживає Чорнобілка, — виправдовувався, — і дізнався, що в тебе є вже власний номер!

— А ти звідки телефонуєш?

Сашко тільки й чекав цього запитання:

— Уявляєш, мені теж мобілку подарували! Директор фірми, де я кур’єром. За те,