Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"

не обмежене ані рамою ані багетом живописне панно з гострокутними плямами-мазками бузкового, темно-зеленого і шафранового кольорів. На тлі цього хаосу губилась плюскла фігура у сірому костюмі. Микола Григорович не встав й навіть не підвівся назустріч Ярковському, а на його обличчі застигла недоброзичлива напруга.

– Добр… – почав було еспер.

– Хочу вам сказати, Ярковський, – обірвав привітання власник «Адміралу», – що я не розділяю ентузіазму Антея Марковича щодо вашої особи.

– Тобто, я можу припинити розслідування?

– Ви слухайте, що я вам кажу. Я сказав, що не розділяю ентузіазму Балтера.

– І що далі?

– А далі я буду думати: давати гроші на шаманські експерименти чи не давати.

– А Балтер дав мені зрозуміти, що питання про фінансування вирішене. Інакше мене б тут не було.

– Я не делегував Антею Марковичу повноважень розмовляти з вами про гроші.

– То ви, кажучи по-простому, з’їжджаєте? – еспер кинув оком на двері. Розмова ставала тухлою.

– Слухайте, Ярковський, ви за кого себе маєте, чоловіче? За генія людства?

– Боже збав, я не геній. Присісти не запросите?

– Ви ще у приймальні не насиділись? – Осинський кивнув на монітор, що висів у кутку кабінета. На ньому тьмяніла чорно-біла панорама приймальні, трансльована з камери, що знаходилась, судячи з усього, десь високо над головою секретарки.

– Я вам дивуюсь, – сказав Ярковський, зручно вмощуючись у кріслі.

– …?

– У вас в кабінеті була така чарівна гостя, а ви в той час переймались тим, що якийсь там Ярковський схрумав забагато вашого печива, – він вже почав розуміти, з ким має справу.

– Хто був у моєму кабінеті, то не ваше діло. Краще спробуйте чітко й без ліричних відступів пояснити мені, чому я маю фінансувати ваші експерименти.

– Так само не ваше діло, насидився я у приймальні чи не насидівся. А по справі скажу вам так: той, хто отруїв вашу дружину, радше за все не досягнув своє мети. І ви, Микола Григорович, не впевнені, що вбивця не нанесе другого удару.

– Ви так добре знаєте, у чому я впевнений, а у чому не впевнений?

– Здогадуюсь.

– Ну звісно, здогадуєтесь…

– А щодо другого удару – майже впевнений.

– Минуло чотирнадцять місяців. Якби хтось хотів…

– Вбивця чекав «часу Х» багато років, – перебив господаря гість. – Він вміє чекати. Що для нього якісь там чотирнадцять місяців.

– Намагаєтесь справити враження, Ярковський? – Жирним підборіддям Осинського наче хвиля прокотилась. – Граєтесь в місцевого Нострадамуса? Звідки у вас інформація про «багато років»?

– Мій метод розслідування дає змогу визначити приблизний час так би мовити «стартової події», що породила злочинний намір, або ж низки таких подій. Так от, Роза Казимирівна повісилась двадцять сім років тому.

– Яка ще Роза Казимирівна?

– Бабка Ілони Полоскай по лінії батька. Вона ж донька жінки на псевдо Кришталева Куля. До речі, в матеріалах слідства не згадується, що на місці злочину натрапили на зроблену з кришталю сферу. А ви її раптом не знаходили?

– Оці ваші загадкові заяви та імена мають мене вразити?

– Ви ж не дасте гроші тому, хто вас не вразив.

– Ну звісно, гроші, – кивнув Осинський. – Все як завжди впирається в гроші.

– Якби ж то.

– …?

– Не все і не завжди. Принаймні, не в цьому випадку.

– Так вам від мене ще чогось треба? – Власник «Адміралу» кинув погляд на монітор. Там відбувався рух. У приймальній, судячи з переміщення на екрані чоловічих і жіночих постатей, з’явились нові відвідувачі.

– Мені потрібна кришталева куля.

– Більше нічого?

– Куля мені потрібна для розслідування. Направду, Микола Григорович, дуже потрібна.

– Більше за гроші?

– Загалаєву ви збирались заплатити вдвічі більше від того, чого прошу я, – нагадав він й миттєво сам собі спротивився.

– Гроші і куля – це все? – Осинський знову дивився на монітор, всім своїм виглядом демонструючи позиційну перевагу.

«Не тепер, не за цих обставин», – вирішив Ярковський.

– А та ваша дівка вам також не потрібна? – Господар кабінету тепер дивився просто в очі есперові.

– Яка дівка? – питання було зайвим. Він вже програв. І вже відвів погляд.

– Та неформалка, яка намагалась під гіпнозом допитати мою людину.

– Це я її послав.

– Хто б сумнівався.

– Це частина розслідування.

– Дєцкій сад.

– В кожного свої методи.

– Смішні методи.

– Ми не бажали шкоди Гурґену Давидовичу.

– Давидичу хрєн нашкодиш, – реготнув Осинський. – Він сам кому хочеш нашкодить.

– Якщо вона у вас, то я прошу її відпустити.

– Облажалась ваша шпигунка, Ярковський, облажалась, – чоловік Пелагеї Вержо відверто насолоджувався поразкою співрозмовника. – Якщо ви такий самий спеціаліст з відтворення подій, як вона гіпнотизерка, то я знов спущу бабло до унітазу.

– Добре, я відмовляюсь від розслідування, – Ярковський рвучко підвівся. – Все. Наймайте когось іншого. Але відпустіть дівчину.

– Працюй, спеціалісте, – Осинський кинув на стіл пачку купюр. Відтак підняв слухавку настільного комунікатора, розпорядився:

– Відпустіть її. Так. Без вибачень.

– А куля? – нагадав Ярковський.

– Ти шукай шакала, працюй. І буде тобі куля, – пообіцяв власник «Адміралу».

Він знову впіймав погляд Ярковського, додав:

– Отруту робили на замовлення. Робив її крутий хімік. Він мені потрібний. Якщо його знайдеш, то премія буде у розмірі гонорару. Гарантую.

– Сподіваєтесь, що існує протиотрута?

– Не сподіваюсь – знаю. Майстри отрут завжди роблять пару. Інь-ян. Ніч і день.

6

– Боляче били? – Ярковський повернув Sаню обличчям до світу, щоби роздивитись синці і подряпини.

– Терпимо, – скривилась та. – Не принцеса, виживу.

– Гурґен бив?

– Ні, начальник безпеки, – вона висковзнула з рук Ярковського, сіла на диван, скинула кросівки, підтягнула коліна до підборіддя. – Цей крєндєль тепер на моєму радарі.

– …?

– Збочений на весь казанок. Ти б бачив. В нього така посмішка… Так посміхався той астероїд, що довбанув динозаврів. Летів типу і либився грьобаними ущелинами. Б-р-р-р…

– Прийде час, ми…

– Припини.

– Я…

– Припини, кажу, – Sаня торкнулась синців на шиї. – Я ж сказала: чорт на моєму радарі. Все, крапка… Краще дай сигарету.

– На, – він кинув на диван спочатку пачку «собранія», відтак запальничку. – Не гризись. Не лише ти облажалась.

– Невже?

– Осинський ще той жлоб. Я в нього ледве баблос вирвав. Про огляд місця, речі Пелагеї та реферат Варвари вже навіть й не згадував.

– Так ти мене розвів?

– Чому «розвів»?

– Розвів, розвів, – Sаня вставила сигарету у губи так, щоб не зачепити змазане йодом садно, підпалила. – Гарантував мені гонорар, відправив у лапи гоблінів, а сам був порожнім, як пенсійний фонд. Ще навіть тему не роздуплив. Гарант хрєнов… – Вона підпалила, обережно перемістила паперову паличку вздовж лінії губ, зафіксувала. – Але ж ти жук, Ярковський. Шершавий такий жучара, розводний.

– Мене Балтер підставив. Він дав зрозуміти, що про все домовлено.

– А ти, типу, такий простий і довірливий.

– Я з дитинства його