Читати книгу - "Колиска сонця"

сходить врочисте сонце. Його промені протікають крізь крони, і яблуні нагадують арфи із золотими струнами. Здавалось тоді, стань у межигіллі, потруси ним, і дерева зазвучать незвіданою мелодією. Тоді селом, із самого ранку, від воріт до воріт, ходив із апаратом районний фотограф Мотько.

— Зберігаю молодість, дитинство, — гукав на всю вулицю, ніби передчуваючи, що мине небагато часу і більше половини села так і залишиться вічно молодими на його знімках.

І ось уже сорок літ чекає синок на фотографії — коли ж вилетить із Мотькової скриньки пташка.

* * *

Запотічний сперся об підвіконня і задумливо подивився на даленіючі гори, що випливали із ранкового туману. «Мотю, Мотю, де твої пташки? Куди у вирій відлетіли, на яких деревах звили гнізда, і де ти сам? Доле, ти не багато дала мені сонячних днів у житті. Та я і не просив ніколи легшої ноші. Але, доле, коли ти є, прошу від тебе єдиного, один раз в житті прошу. Верни мені хоч на мить той ранок із садом, де дерева, як золоті арфи, верни фотографа із його, повною птахів, скринькою, верни у сад, до Ярини і синочка. Всього на одну мить верни».

Запотічний відірвався від думок і знову глянув на фотографію. Знімок випадково серед речей Мирослава знайшла Софія на другому тижні подружнього життя, акуратно вклала у позолочену рамку і повісила над ліжком чоловіка. Він помітив фотографію через кілька днів, бо завжди повертався вночі і виходив з дому затемна.

— Це ти зробила? — спитав глухо.

— І тобі не соромно було ховати пам’ять? — відповіла запитанням.

— Пам’ять у скрині не сховаєш, — промимрив про себе.

— Отож.

Більше на цю тему ніколи не розмовляли. Тільки щороку, у день пам’яті померлих, на рамці висів букетик хризантем. За це Запотічний був у душі вдячний Софії.

— Я пішов, повернуся пізно, — сказав дружині.

— А сніданок?

— Пізніше заїду.

Софія схилилась у кухні над плитою і не сказала жодного слова. І за це зараз Запотічний був їй глибоко вдячний.

Біля двору Мирослава Олександровича уже чекала «Волга».

— Заїдеш до старого Когутича і відвезеш його в лікарню. Уже тиждень скаржиться на серце, — сказав шоферові.

— Хоч до правління вас підкину, Мирославе Олександровичу.

— Піду і пішки. Їдь, куди сказав.

У село повільно, немов поважний газда, заходив новий день. Хати розплющували вікна-очі, дзвінкі відра газдинь будили сонну воду в колодязях, безтурботні півні надривали веселі голоси по обійстях.

Заклавши за спину руки, йшов Запотічний вулицею і дивувався: здається, зовсім недавно у селі не було хати під черепицею. А зараз як не силкувався побачити бодай одну солом’янку, зусібіч над ним виростали красні світлиці, двоповерхові котеджі. Запотічний привітався з доярками, що верталися із вранішнього доїння, і підняв очі вгору. На хребті гори Жорнини сиділо старе і мудре сонце. Воно вклонилося Запотічному і, зітхнувши, як косар перед трудним днем, стало помалу підніматися. Рожева повінь — прозора і свіжа — цілими потоками хлинула на землю. Новий день, що досі несміливо блукав вулицями, підхопився над селом і зметнувся у високі й чисті небеса. І тут на гадку прийшов перший день зустрічі із селом.

* * *

…Секретар окружкому партії Семиліт викликав Запотічного несподівано.

— Мирославе Олександровичу, — почав відразу, як тільки той увійшов до кабінету. — Щойно повідомили, ніби в Підгірному селяни відмовляються брати землю пана Чонгарі. Здається мені, люди залякані. Їдь туди — виясниш становище.

— Але ж я там ніколи не був і дороги до села не знаю.

— Шофер із місцевих, він знає.

…Весна сорок п’ятого — може, то лише здавалося Запотічному — була навдивовижку світла і спокійна, схожа на хлібороба, який, зоравши ниву, сидить на ріллі під полуденним сонцем, чекаючи, доки вистигне земля.

Машина мчала брукованою дорогою, а пообіч неслися поля із невеликими плесами озимини, мирно паслися по вершинах гір білі отари хмар.

— Он і Підгірне, — сказав шофер, кивнувши головою у долину.

Безладно розкидані солом’яні хатини нагадували Запотічному гурт жебраків, що присів перепочити після далекої і важкої дороги. Старенькі журавлі біля колодязів здавалися птахами-каліками, що поморозили ноги. У центрі Підгірного Запотічного привітав голова сільради Іштван Яношович Габель.

— Прошу, прошу, дорогий товаришу, — підскочив до машини Габель, запобігливо відкриваючи дверці машини.

Людина як людина. Але в очах, в обличчі Запотічний завважив щось насторожуюче, невиразне.

— До війни перебіг у Радянський Союз, — розповідав про себе Габель, ступаючи поруч із Запотічним. — Воював у корпусі Свободи. Дійшов до самих Карпат і тут осколок у легеню…

Габель зупинився, розстібнув піджак, підняв сорочку і показав гостеві шрам на спині. Запотічний ніколи не розповідав навіть найближчим друзям про свої рани. Більше того, чомусь соромився їх. І оголена тепер серед вулиці спина викликала у нього відразу.

— Невже ви думаєте, що я не вірю вашим словам?! — роздратовано сказав Запотічний.

— Боронь боже, боронь боже!.. Але знаєте, люди є різні. Може хтось подумати: Радянська Армія добиває ворога у його лігві, а Іштван Яношович відсиджується із сільрадівською печаткою…

— Ви мені, товаришу Габель, не про це, а чому люди відмовляються від землі.

— Не всі, не всі! От сьогодні Петро Махнюк вибрав собі наділ і вже оре. Можемо подивитися.

— А інші?

— Налякані наші люди, товаришу. Бояться, що повернеться Чонгарі.

— Давайте поїдемо на поле!

— У нас споконвік, а особливо останні роки, — продовжував далі Габель — влади мінялися, як погода у березні.

Розмовляючи, непомітно вийшли за село. Тут перед ними простяглося