Читати книгу - "Колиска сонця"

устелене молодою травичкою поле. Панська земля, видно, була ситою і родючою, бо зелень, здавалося, росла на очах. Під самим обрієм Запотічний помітив орача з конем. Обоє йшли спокійно, не кваплячись, немов і не орали.

— Це і є земля Чонгарі, — підтвердив Габель.

— А людська?

— По горах, — показав Іштван Яношович на схили, де, немов латки на старім кожусі, рясніли невеликі царини.

— Інші чому не орють? — показав Запотічний у бік орача.

— Я ж вам розповідав. Вийшов лише Петро Махнюк. Бояться люди.

— Добре, я піду до Махнюка, а ви збирайте сюди людей.

Заклавши за спину руки, Запотічний поволі пішов до орача.

Із мертвого кущика торішнього полину несміливо визирала молоденька прорість, сюди-туди снувала комашня, просто з-під ніг, як із пращі, вилетів жайвір і засміявся на все небо.

Рік тому, саме о такій порі, після тяжкого поранення у голову, Запотічний вертався у своє село. Взимку степами пройшов фронт, і навкруги стирчали жерла ворожих гармат, обгорілих танків. Дорогу перепиняли потрощені машини, підводи…

Споконвік безкраї степи пахли хлібом, а нині Запотічному весь час вчувався дух кладовища. Підходив ближче до села і якесь тривожне передчуття то зупиняло його, то гнало з потроєною силою уперед. Найбільше бентеги додавала дорога. У таку весняну пору давно вже була вибита возами, машинами, а зараз — жодного людського сліду.

І Запотічний не витерпів. Скинув речовий мішок і побіг, спотикаючись об іржаві гільзи, уламки ящиків, возів…

Від несподіваного головного болю кілька разів падав, але ні на хвилю не зупиняючись, знову біг. А ось і балка над Дніпром. Зграя чорного гайвороння піднялась над селом.

— Є хто живий?! — кричав Запотічний, бродячи між згарищами.

У відповідь скрипіли натужно двері, колихаючись від вітру на обгорілих хатах.

Запотічному раптом стало страшно. Сполохано озирнувся. На нього звідусіль холодно дивилися порожні вікна, чорні облущені стіни. У відчаї знову закричав:

— Є хто живий!?

— Є, сину, є, — раптом почув з-під землі голос.

Десь внизу рипнули двері, із-під розвалин колишньої хати висунулась постать у брудному лахмітті.

— Бабо Домко! — давкий клубень перехопив горло.

— Була баба Домка, — промимрила про себе стара, вибираючись з-під згарища.

Запотічний допоміг їй піднятись.

— Мої живі?! Бабо, що сталося?

Домка обтерла засохлі губи, сіла на обгорілу колоду і, шукаючи у своїй хиткій пам’яті події жахливого дня, повільно почала:

— Більше рочку пройшло. Тої ночі прийшов до мене мій мертвий Денис — він покоїться у Солонцях. Каже: «Принеси, Домко, мені на могилу глечик з водою із Панасової криниці, бо така спрага, що не витерплю, сам встану і прийду». І розплився, як туманець осінній. Прокинулась настрашена, а на серці так, нібички щойно хтось був у хаті і стояв над моїм ліжком. І вже не могла очей склепити. Ледве світанку дочекалась. Води глек наповнила із Панасової криниці і подибала у Солонці. Там заночувала у Денисової сестри, а на другий день вернулась і ледве глузду не лишилась — нема села, одна жарінь дотліває. Потім казали, що німець спалив село, бо великого начальника їхнього убили на дорозі, тут біля ставу.

— Ну, а мої!? — вигукнув Запотічний.

— Там, де інші. Біля кузні. Яму на всіх одну викопали. І до одного розстріляли. Коли на другий день прийшла, тільки руки з-під землі стирчали. І старі, і малі там… З того часу і серце виплакала, і очі геть висохли до сльозинки.

Убитий горем, сидів Запотічний на згарищі і в його свідомості не вкладалося те, про що допіру розповіла баба Домка.

До останньої хвилини чекав, як чуда, тої миті, коли повернеться до своєї хати. І ця віра у зустріч із сім’єю настільки вросла у його єство, що і згарища, і розповідь баби Домки, І цей божевільний скрип обвуглених дверей здавалися Запотічному маренням.

На другий день, упоравши з бабою Домкою братську могилу, Запотічний віддав їй усі запаси солдатського харчу і почав прощатися.

— У які світи доленька путь тобі прокладе, сину? — по голосу було чути, що баба Домка плаче, але очі її зоставались сухими і байдужими, як безводні криниці.

— На фронт. Мене вже були назовсім відпустили, але попрошуся знову. А що ви вдієте самі тут? Може б, подалися у Солонці, до людей?

— Мені не тільки на роду, а й на імені написано, що треба триматися дому. Домка — сиди дома.

— Не розумію, бабо, що вас тут тримає? — сказав Запотічний.

— Синку, на рідній землі людину тримає не тільки пуповина, зарита на городі, а й могили предків.

Через кілька днів Запотічний був призначений політруком в одну із частин, що відправлялася на фронт, який нестримно рухався у напрямку Карпат.

…І ось зараз, йдучи назустріч орачеві, Запотічний згадав торішній скалічений степ, уявив його тепер квітучим, живим, повним сили, соків і подумав, що людина найщасливіша тому, що живе на землі, а земля має найбільшу радість від людини.

Побачивши Запотічного, Махнюк зупинив коня, відкинув у борозну плуг і рукавом полотняної сорочки витер спітніле чоло. Це був високий, ставний чоловік із благородними рисами обличчя, ледь примруженими від сонця мудрими очима і густою копицею посивілого волосся.

— Оремо помалу? — спитав Запотічний, тиснучи здоровенну долото Махнюка.

— А що робити? — спокійно відповів. — Коли був малим, няньо — прощені би були — говорили: «На світі найстрашніші три гріхи: убити людину, зробити ближньому зло і лишити землю безплідною». А долина, дивіться, — Махнюк показав навкруги, — земля, як із чистого золота. Аж плаче за плугом, за зерном.