Читати книгу - "Озерний Вітер, Юрій Володимирович Покальчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Все може бути! – сказав Як.
– І тоді, коли все може бути, ми також можемо стати в пригоді! Пам’ятай, друже! – додав Биж.
– Ми тебе любимо! – сказали вони хором і зникли, ніби й не було їх ніколи поряд.
Волин усміхнувся і їхнім словам, і власним думкам, і мріянням, які щойно обсідали його, і тому, що добре мати багато друзів.
Лес – князь трав – був одним із приятелів Волина, з тих, хто цікаво і мудро розмовляв. Отож, коли Волинові бажалося побалакати про щось мудре, він міг закликати Леса. Не кажучи вже про те, що Князівство Трав було особливим світом, дарма що такий дрібненький люд опікувався травами. Але могли вони чимало. Особливо що стосувалося лікування, чи настрою, чи бездумної печалі, або ж безпредметного суму.
Лес і його люди мали лік від усього, приворот чи наворот, тільки б заманулося.
Рідко коли Волин потребував за таким вдаватися до Леса. Розчухрав було руку об дерево, навіть гукнути не встиг, а вже Лесові люди були тут як тут, вже травами обклали руку, обв’язали довкола, і за кілька годин й сліду не лишилось.
Волин зіскочив на пісок, стоячи, простер руки над головою до сонця і потягнувся весь угору, заплющивши очі. Сонце гріло лагідно і ніжно, м’які його промені обвивали тіло, легенький подих вітру та й саме повітря ще було холодним, але холоду цього Волин не відчував вже давно. Його тілом керували інші закони буття.
Однак на тепло реагував радісно і з приємністю підставляв своє пружне тіло сонячним променям. Враз відчув сильний порив теплого, майже гарячого вітру і радісно засміявся:
– Ти вже тут! Привіт, друже!
Він розплющив очі – ось перед ним стояв високий стрункий юнак із темними кучерями і великими продовгуватими, також темними очима. Брови чорні, як смола, вуста пухкі й чуттєві, точене підборіддя.
А яким же йому ще бути – Південному Вітрові, гарячому подихові далеких теплих країв, пристрасному урвнтелю, завойовникові сердець – Перелесникові.
Ходила гадка, що був він колись одним із тих, хто в палкому коханні, в захопленні відчайдушному і безмежному своєю коханою кинувся у прірву після її смерті, аби не розлучатися з нею і перетворився в зірку Літавицю, що падає інколи небосхилом, наближаючись до коханої. Він був або першим Літавцем колись, або й завжди був таким, як зараз – Літавцем-Перелесником. Тільки жив він Південним Вітром, у гарячому подихові якого відроджувався, летів світом, падав у дівочі серця, розбивав серце кожної жінки, на яку кидав погляд, міг стати знову зіркою Літавицею (коли раптом серце його наповнювала якась незглибна пристрасть) і в знемозі й шалі почуттів падати через усе небо задля втамування своєї жаги, вічної своєї невтомленості в коханні, яку й повинен був шукати тепер, зараз і завжди.
– А ти чому на березі, а не на острові? Там же ніби затишніше? Для себе ж ви його й будували з твоєю Володаркою!
– По-перше, не з моєю Володаркою, а з Володаркою Озерного краю, Володаркою Озера! І не треба мене весь час під’юджувати з нього приводу. По-друге, саме тому я подався спершу на берег, а не на острівець, що хочу побути на самоті!
– Як романтично! Закоханий підліток хоче побути сам? Полишає свою прекрасну Царівну в чудовому замку і тікає на якусь нікчемну колоду на піщаному березі, аби самому зустріти перші сонячні промені і лісових друзів.
– Перелеснику, ти – мій друг, але інколи язик у тебе, як помело, і ти не можеш своїми жартами не вкусити. Може, й несамохіть! Ну, чого ти до мене причепився зараз?
– Волине, юний мій друже...
– Я такий само юний, як і ти! Ти – вічно молодий, а я – вічно юний, а скільки нам років?
– Що таке років?
– А що таке юний?
– Ну гаразд, гаразд! Але ж так склалося, так вирішили Ті, що все знають. Ти – вічний підліток, я – вічний молодик, але ж такі ми є і будемо! Отож – це правда!
– Облиш це, скажи краще, де ти був, що бачив! Я скучив за тобою, Перелеснику!
– Друже мій, Волине! Я був у тому безкрайому світі, про який не можу оповісти, бо кожен опис мій зайняв би кілька днів, а я щойно прибув сюди, бо прийшла й моя пора на цей край! Я казав тобі, облиш свою Царівну О, гайда зі мною у світ! Побачиш таке, про що й гадки не маєш, почуєш і торкнешся того, що й у сні тобі не заввижається...
– Ти ж знаєш – я не можу! Я – Озерний Княжич, я – частка Озерного краю і нерозривно пов’язаний з водою та її мешканцями...
– І мусиш любитися з Царівною!
– А що тобі до того, ти ж відомий перелюбець, урвитель жіночих сердець. Ти хіба знаєш кохання? Ти ж лиш спокушаєш, а потім тікаєш...
– Чую мову царівни О. Геть її слова... А ти не думав, що я вічно шукаю тієї душі, яка б віддзеркалилась моїм справжнім «я» в собі, яка дала б мені спокій і втамування, і не знаходжу! Може, тому я й – Перелесник, окрім того, що Південний Вітер.
– Що ти бачив зараз найцікавішого?
– Зараз? О, слухай! Тут неподалік від Озера люди збудували село. Ось там, подивись, у тому напрямку оселилося вже чимало родин. Так що стережися, у вас тепер будуть з’являтися на Озері люди...
– Краще б не ходили! Царівна О викличе русалок і наробить біди!
– Що. боїшся, що ще когось зваблять жити у Озері?
– Це неможливо! Ті, що все знають, не дадуть іншого Княжича в Озерний край, ні Князя, ні Царівни! Доки хтось не загине, не зрушиться земля, не зламається Закон...
– О, знову слова Царівни...
– Та що ти все – Царівна та Царівна! Я сам знаю. Я давно вже знаю так багато, що інколи здається мені, що й забагато. Інколи я розумію щось ніби й більше, ніж Царівна О, чи то пак значно раніше за неї... А вона ж ніби належить до Тих, що все знають...
– Та ні, друже! То вона хотіла б, як усяка гонорова жінка. До Тих, що все знають, належать тільки боги. А вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Озерний Вітер, Юрій Володимирович Покальчук», після закриття браузера.
