Читати книгу - "Озерний Вітер, Юрій Володимирович Покальчук"

– як і всі ми, просто демони, духи, марево! Ми – нижчий світ богів...

– А я?

– Ти все ще себе не знаєш! Хоч вона і створила тебе Княжичем, але відколи ти зірвав чарівну квітку папороті – я теж був там, коли це сталося, – ти набув ще й іншої, незалежної від неї сили. Вона тобі її не відкриває, а ти сам її собі ще не знайшов, не побачив до кінця, лише вчуваєш... Але...

– Яка у вас захоплена бесіда! Чи не можу і я приєднатися до вас? – Царівна О враз стала перед ними, струшуючи мокре розкішне волосся, що струменіло вздовж голого тіла чи не до колін.

І коли відкинула голову назад, Волин уже зачаровано дивився на неї – яка вона гарна, яка прекрасна, як він любить її!

– Звичайно! – зробив шанобливий жест Перелесник. – Звичайно! – він зігнувся в поклоні, і його червоний плащ із зеленими й синіми переливами, ніби зітканий з проміння, то огортав його струнку, міцну постать, вічно засмагле, бездоганно збудоване тіло, то ніби щезав, і демон Вітру стояв голий, і тоді ніби вітер струменів повз нього, хоч у повітрі ні подиху вітру, і волосся його, довге, чорне, кучеряве розвівалось, а з очей струменіла, паралізуючи інших, сила привабливості, що змушувала усіх слухати його, вірити й навіть скорятися йому.

Смертні люди так і чинили, годі було змагатися супроти нього. Але такі ж демони, як і він, могли протистояти йому.

І Царівна О махнула рукою і мов водяним рядном з густого туману накрила Перелесника. Наступної миті він уже стояв охололий, у плащі, озвичайнілий.

– Така прекрасна, така чудова ця Царівна О, а закохалась в одного лиш Волина і ніколи на мене й не зиркне! – з удаваним сумом промовив він і підморгнув Воликові.

Людських понять сором’язливості, незручностей у цьому світі не існувало. Одежа нікому тут не була потрібна, хіба лиш тим, хто жив у лісових норах узимку, як-от Лес або хтось подібний.

Людиноподібні й звіроподібні демони Лісу й Озера збиралися разом і сприймали одне одного без подивувапня чи навіть дрібного зніяковіння перед чимось незвичайним. Кожен наперед знав про іншого все, і тому цапоногий лісовик, який розмовляв з голою русалкою, що була геть як справжня людина, чи вовкулака з людською головою, чи змій у вигляді людини з крилами під руками і важким довгим хвостом, на який спирався, коли стояв чи сидів, нікого не дивували. Ніхто не помічав, на що вони схожі і чи є на них, чи немає звичайної для людей одежі. Все було тут природною даністю, явою їхнього буття, того позасвітного виміру, в якому не існувало поняття часу і простору, а лише конкретність буття і дії, конкретність вічного руху, тієї велетенської з’яви, яку люди називають Природою і природним ходом подій. У ній головними важелями дії, узгодження усіх частин, поєднання, взаємозалежності і взаємовідповідності були вони, саме вони, частки потаємного світу, кожен, – як колосок у велетенському снопі, як цвяшок у будівлі, – займав своє абсолютне, вкрай важливе і саме йому визначене місце, з такими чи іншими обов’язками у служінні безмежній Природі.

– З Волином я забуваю про різницю у віці, про те, що чоловіча стать – ти тому приклад – зрадлива і перехідна в бажаннях! Він – вічний підліток, з вічно палаючим юначим серцем, вічний незмінний коханець і прекрасний Озерний Княжич...

– А ти, Волине, невже тобі не набридло все в Озері та в Озері? Царівна О – чудова, але ж є стільки гарних дівчат на світі... І, скажімо, дещо молодших і... о, не ображайся, Царівно, але по-своєму принадливих. Аби оцінити Царівну, ти мав би знати й інших...

– Слухай, Перелеснику, ти говори, але не заговорюйся, бо я тебе зараз вгамую! – І Царівна О роздратовано махнула на Перелесника рукою, з якої рясно полилися тугі струмені води.

– Пш-ш-ш-ш! – зашипів ображено Перелесник, ніби на тліюче вугілля потрапила вода, і враз зареготав, змахнув плащем – і палахкуче полум’я вирвалось з-за поли його плаща, і вже Царівна О, закрившись руками, присіла, враз згустивши навколо водяну завісу, яка шипіла і опадала гарячими краплинами.

– Ну, досить, досить. Я пожартувала, а ти зразу вогнем! – примирливо казала Царівна О, не в змозі підвестися через вогняну завію.

– Ти не забувай, сестро, що я не лише Південний Вітер, я ще й гарячий вогненний вітер! У мене напохваті завжди вогонь, і годі зі мною жартувати в такий спосіб...

– Вода і вогонь – лише позірно чужі, а насправді вони рідні. Це ж з них народжується дощ, хмари, потім урожаї, увесь зелений світ. А люди? Вони взагалі нічого не знали б без води і вогню, їх би просто не було...

– Гаразд! – Перелесник вмить зібрав полум’я в складки свого плаща. – Не будемо сваритися. Тим більше, що я давно в тебе закоханий, і хто знає, в яке літо, в якому злеті і звивині долі нам доведеться зустрітися. Може, й народимо щось, га?

– Та досить з тебе залицянь! Чи ти забув, що тут поруч Волин?

– Не забув я! Волин – мій друг, і в мене з ним окремі справи, окремі розмови і окремі взаємини... Завели-от розмову, а ги нам, сестро, перебила!.. Та ще встигнемо побалакати. Бувай, Волине, я полетів...

І Перелесник вмить знявся над ними вгору, все ще в людській подобі, але вже виструнчений в політ, із своїм плащем творячи разом щось таке на кшталт велетенського птаха або великої стріли... За мить він мав зникнути у хмарах, аж враз знову почав спускатися униз. Зараз летів каменем, сторч головою, перед самою землею зробив вигин і став знов перед Волином і Царівною О.

– Забув попередити. Там, за озером, певне, житимуть люди. Будують хати, рубають ліс, корчують кущі. Так що стережіться, матимете сусідів. А від них усякого чекай! На цьому щасти вам обом!

Перелесник знову злетів вгору стрімко і рвучко, вже не повертаючи голови, і за мить опинився за хмарами, розтанувши у повітрі.

Лише подих теплого, зовсім літнього, а не весняного вітру, що проносився над Озером, овіваючи Царівну О і Волина, свідчив про тс, що тут щойно був Південний Вітер..

– Що то за люди? Хто там будується? – спитав Волин. – Ти їх бачила?

– Так. Я не встигла тобі сказати, бо сама ще не роздивилась як слід. Досі не знаю, хто вони і що. Але відомо: будуть від них