Читати книгу - "Щасливі кроки під дощем"

не скажу. Сумлінно працюватиму й навчатимуся на “відмінно”. Навіть більше не позичатиму твоїх парфумів».

– То як, Сабіно, ти любиш із кров’ю чи добре просмажений?

Бабуся підняла сріблястий баранець, і коричнева обпалена гора яловичини випустила свої пахощі в нерухоме повітря. Її було обкладено кільцем смаженої картоплі й утоплено в мілкому озерці густої коричневої підливи.

– Можна і так, і так, люба. Я відріжу. Ну ж бо, не хочу, щоб вистигло.

Сабіна із жахом втупилася в неї.

– Мама не сказала вам, ні? – тихо спитала вона.

– Чого не сказала?

– Що? – роздратовано промовив дідусь. – Що ти кажеш? Кажи гучніше.

Сабіна похитала головою. Краще б їй не бачити натягнутого, розсердженого обличчя бабусі.

– Я вегетаріанка.

Насправді все дуже просто. Напевно. Якщо дехто користується ванною внизу (замість ванни нагорі, яку, вочевидь, було встановлено під час будівництва, і тоді ж приблизно гарячу воду там бачили востаннє), то мусить прибрати всі свідчення своєї присутності впродовж п’яти хвилин після омовіння. Тобто всі вологі рушники, пляшечки шампуню, губки, навіть зубну щітку й пасту. Або нехай очікує знайти їх на порозі своєї спальні менше ніж пів години по тому.

Якщо дехто хоче снідати, то нехай потурбується бути внизу, у кімнаті для сніданку, о восьмій тридцять. Не в їдальні. Авжеж. І не о чверть на десяту, коли пів дня вже минуло. Та й місіс Г. має важливіші справи, ніж чекати, доки дехто поснідає, хоч і надто добра, щоб самій про це сказати. На сніданок каша, потім тост. З медом або варенням. І те, і те – у маленьких сріблястих горщиках. Ні, тут немає мюслі. Печива «Поп-тартс» теж немає.

І нехай дехто не скаржиться на холод. Треба вдягатись як належить, а не тинятися майже голяка й торочити про те, які тут протяги. Тут носять товсті светри. І штани. А якщо в декого їх бракує, нехай тільки скаже, бо тут багато запасних лежить на дні великого комода. І лише невихована людина зауважить, що вони пахнуть цвіллю чи мають такий вигляд, наче востаннє їх надягали албанські сироти ще до її народження. Це стосується і взуття також. Нехай дехто облишить надію не вбити тут свої дорогі кросівки. Дехто мусить піти до взуттєвої комори й знайти собі витривалу пару гумових чобіт. А якщо ця дехто зчинятиме істерику через павуків, то хай спочатку струшує взуття, перш ніж узувати.

Ось і все, окрім тих правил, про які не треба нагадувати. Як-от про те, що не можна пускати собак нагору. Або ходити в чоботах у вітальні. Або лишати телевізор не на улюбленому новинному каналі дідуся. Або починати їсти, перш ніж накладуть усім. Або користуватися телефоном, не спитавши. Або сидіти на плиті, щоб зігрітися. Або набирати ванну ввечері (і глибше, ніж шість сантиметрів).

За тиждень перебування тут Сабіна виявила, що треба пам’ятати стільки правил, наче цей дім сам був людиною, дуже перебірливою, і на все мав свою думку, як і бабуся з дідусем. Удома вона росла майже без будь-яких правил: її мати з нездоровим задоволенням облишила її саму впорядковувати власне життя на зразок системи Монтессорі. Тож, зіткнувшись із цими нескінченними та, здавалося, незбагненними обмеженнями, Сабіна почувалася дедалі ображенішою та пригніченішою.

Так було, доки Том не навчив її найважливішого правила, що повернуло трохи свободи до її життя: ніколи, ніколи не намагайся долати будь-яку відстань у будинку або на прилеглих територіях повільніше, ніж так званою «кілкерріонською ходою». Нею слід іти стрімко та цілеспрямовано, здійнявши підборіддя й зосереджено дивлячись перед собою, і якщо тримати правильний темп, це відверне всі запитання на кшталт «Куди йдеш?» чи типовішого «Що робиш? Ходи сюди, допоможеш мені прибрати в стайні / завести коней / відчепити трейлера / помити зі шланга собачий сарай».

– Річ не лише в тобі, – пояснив Том. – Вона не любить бачити, щоб хтось байдикував. Це її нервує. Ось чому ми всі так робимо.

Тепер, поміркувавши про це, Сабіна збагнула, що так і є. Вона жодного разу не помічала, щоб у домі хтось, за винятком дідуся, рухався не у жвавому темпі. А оскільки старого вона бачила лише тоді, коли той сидів, то й щодо нього певності не було.

Але річ була не лише в будинку з його заплутаними, мов лабіринт, правилами. Відірвана від своїх друзів, урвавши всього один коротенький, незадовільний дзвінок до матері, Сабіна почувалась ізольованою і позбавленою всього, що знала. Вона була чужинкою в цьому оточенні, літні родичі спантеличували її так само, як і онука – їх. Поки що дівчинка полишала будинок і його території лише раз, щоб супроводити бабусю до такого собі супермаркету в найближчому місті, де за бажання могла купити собі будь-що від плавленого сиру до білих пластмасових меблів для саду. Ось і все, що вона бачила, а ще поштове відділення і магазин зі штуками для коней. Ані «Макдональдзу», ані кіно, ані ігрових автоматів. Ані крамниць. І, здавалося, нікого молодшого за тридцять. Тепер, коли «Дейлі телеґраф» і «Айріш таймз» були її єдиним контактом із зовнішнім світом, вона навіть не знала, хто очолює чарти.

Може, бабуся і помічала, як Сабіна поступово загрузає в депресії, та, вочевидь, вирішила не звертати уваги або ж сприймати це як підліткову примху. Вона «організовувала» Сабіну на початку кожного дня, даючи їй перелік завдань, як-от віднести папери на псарню чи набрати для місіс Г. овочів з городу, і ставилася до неї з тим самим діловитим відчуженням, що й до всіх навколо. Окрім хіба собак. І, що важливіше, Герцога.

Поки то була їхня найгірша сварка, гірша навіть за наполягання бабусі, що вегетаріанство ніяк не може забороняти навіть курку. Це сталося двома днями пізніше: відчиняючи двері до стайні, куди твердою рукою заводили Герцога, Сабіна забула зачинити ногою нижній засув, як від неї вимагали, і зрештою змушена була налякано спостерігати, як з норовом, гідним набагато молодшого й не такого кульгавого звіра, старий гнідий кінь відчинив зубами верхню засувку й елегантно реалізував своє прагнення до свободи, гайнувши через двір – і далі, у вільні поля.

Майже дві години знадобилися бабусі й обом помічникам, щоб за допомогою шести яблук і відра висівкової мішанки впіймати коня, зловісно оточивши того в полі: він підходив нестерпно близько й знову тікав геть, задерши хвоста, наче бунтівник – свого прапора. Коли з настанням сутінків усе ж повернувся, низько опустивши голову від утоми і якось збентежено видихаючи повітря, то сильно кульгав. Бабуся була розлючена, спочатку горлала на неї, що вона «дурне, дурне дівчисько», а потім мало не зі сльозами зосередила всю увагу на своєму «хлопчикові», то чухаючи йому шию, то м’яким тоном сварячи його, доки