Читати книгу - "Щасливі кроки під дощем"

вони потроху крокували назад до стаєнь. «А як же я?! – хотілося кричати Сабіні в її спину, що віддалялася; дівчинці вже й самій на очі навернулися сльози. – Я в біса твоя онука, а ти мені досі й доброго слова не сказала!»

Відтоді Сабіна й почала планувати втечу. І уникати бабусі, яка, хоч і не поверталася більше до цього інциденту, усе одно змушувала Сабіну відчувати всю важкість її осуду. І вже не намагалась її обійняти. Власне, день чи два взагалі до неї не заговорювала. Настрій бабусі покращився лише тоді, коли ветеринар оголосив, що запалення на нозі Герцога спадає.

Тож здебільшого Сабіна бувала з Томом і двома хлопцями, Лаямом і Джоном-Джоном, – обидва, як і місіс Г., доводилися господарям якимись далекими родичами. Лаям був хтивий колишній джамп-жокей, що вмів говорити тільки двозначностями, тоді як Джон-Джон, його вісімнадцятирічний підопічний, був мало не мовчун, нетерпіння влаштуватися на роботу до найближчого іподрому закарбувалося на його передчасно огрублій від вітру й сонця шкірі. Том, хоч і тримався надто тихо, здавалося, розумів пригнічення та обурення Сабіни й час від часу розряджав його легким гумором. Вона вже припинила помічати його руку, майже до зап’ястка прикриту курткою чи светром. З ним можна було поговорити.

– Тож я, чорт забирай, до пів на одинадцяту чекала, доки впевнилася, що старий нарешті скупався, а тоді гарячої води не лишилося зовсім. Ні краплини. Коли я вилізла з ванни, то була така змерзла, що в мене ноги посиніли. Правду кажу. І зуби цокотіли.

Перехилившись через двері стайні, Сабіна ко`пнула відро, і невеличка хвиля води хлюпнула через битий край. Том, згрібаючи чисте сіно, накидане купою вздовж однієї стіни, зупинився, звів брову, і дівчинка спустилася, мимоволі озирнувшись при цьому на Герцога.

– Фена немає, волосся в мене тепер просто висить. А мої простирадла вогкі. Нормально так. Настільки, що, коли лягаю, доводиться відліплювати верхнє простирадло від нижнього. А ще вони пахнуть цвіллю.

– Звідки ти знаєш?

– Що звідки знаю?

– Що вони пахнуть цвіллю. Учора ти казала мені, що весь будинок пахне цвіллю. Можливо, насправді простирадла пахнуть доволі приємно.

– Це видно. Зелені плями.

Том грубо розсміявся, згрібаючи сіно.

– Це, мабуть, візерунок на простирадлах. Закладаюся, зір у тебе як у твоєї матері.

Сабіна приголомшено дивилася на нього, відпустивши двері.

– Звідки ти знаєш про зір моєї матері?

Том притулив граблі до стіни. Нахилився і прибрав відро з-під Сабіниної ноги, чекаючи, доки вона зійде з дороги, перш ніж виплеснути воду у двір.

– Ви всі сліпі, як кроти. Уся ваша родина. Це кожен знає. Дивно, що ти не носиш окулярів.

Такий був Том: гадаєш, що вже знаєш його як облупленого, говориш до нього, як до приятеля, а тоді він раз – і вкидає в розмову якусь деталь про твою матір або про власне минуле, а тобі відбирає мову, поки намагаєшся вписати цю нову деталь у впізнаване ціле.

Вона точно знала (щось просочилося від нього, щось – від місіс Г., справжнього ходячого радіо, якщо тільки поряд немає бабусі), що Тому тридцять п’ять, що кілька років він провів в Англії, де працював на іподромі, що повернувся за якихось туманних обставин і що втратив руку під час верхової їзди. Останнє Сабіна довідалася не від нього – хай як легко було з ним гомоніти, вона ще не осміліла настільки, щоб розпитувати про ампутацію, – але місіс Г. сказала їй, що «завжди вважала, що коні для нього – смерть. Бачиш, він зовсім не має страху. Ані краплини. Його батько був такий самий». Вона не знала всієї історії, адже не хотіла обтяжувати свою сестру, – його бідолашну матір, – але це якось пов’язано з тим, як він звик стрибати через палиці.

– Палиці? – промовила Сабіна, уявивши собі штахетний паркан. – Він напоровся на палю?

– Паркани. Він був джамп-жокеєм. Це, чорт забирай, небезпечніше, ніж ганяти по пласкій землі, кажу це тобі як на духу.

«Усе тут крутиться навколо коней, – похмуро думала Сабіна. – Усі вони до біса одержимі, настільки, що втрачати частини власних тіл – це для них ніщо». Досі вона вдало відбивалася від їзди на сірому коні за будинком, брешучи бабусі, що болить спина. Але з нетерплячого обличчя тієї, а надто після того, як їй з натяком залишили перед дверима спальні верхові чоботи й шолом, вона розуміла, що живе в кредит.

Сабіна не хотіла їздити верхи. Від самої думки про це їй ставало зле. Їй вдалося переконати матір облишити це багато років тому. Після щотижневих поїздок до стаєнь вона поступово зрозуміла, що її нудить від хвилювання, адже щораз із жахом підозрювала, – і зазвичай вгадувала, – що цього тижня доведеться їздити на одному зі «злих» шкільних верхових коней, тих, що рвалися, ставали дибки й ганялися одне за одним, притиснувши вуха й вишкіривши зуби, і що цього тижня її понесе, вона втратить контроль, ноги неврівноважено бовтатимуться в сідлі, а руки марно натягуватимуть віжки. Для неї це не було викликом, як для інших дівчат. Навіть розвагою не було. І Кейт навіть не намагалась опиратися, коли Сабіна заявила, що більше не хоче цього робити, наче змушувала до цього доньку лише з якогось непевного почуття сімейної традиції.

– Я не хочу їздити верхи, – зізналася вона Томові, коли той вів стриноженого коня назад до його стайні.

– Усе буде добре. Той малий – справжній джентльмен.

Сабіна озирнулася на далекого сірого.

– Мені байдуже, хто він. Я не хочу їздити верхи. Гадаєш, вона мене змусить?

– Він пречудовий. Сідав на нього пару разів. З тобою все буде добре.

– Ти просто не сприймаєш мене серйозно, чорт забирай, – майже прокричала вона, так, що Джон-Джон у сусідній стайні висунув голову з дверей. – Я не хочу їздити на коні. Не хочу їздити на жодному коні. Я цього не люблю.

Том спокійно відчепив повід і схвально ляснув коня по крупу здоровою рукою. Підійшов до неї, зачинивши й замкнувши за собою двері.

– Ти налякана, еге ж?

– Я просто цього не люблю.

– Не біда, якщо боїшся. Колись таке було майже з кожним з нас.

– Ти мене не чуєш? Господи, ну що за люди. Я просто не люблю їздити верхи.

Том поклав руку їй на плече. Вона лежала, жорстка й непіддатлива, на диво несумісна з почуттями, які намагалася передати.

– Знаєш, вона не вдовольниться, доки ти хоча б не спробуєш. Це набагато покращить ситуацію. Чому б тобі не поїхати зі мною завтра вранці? Я подбаю про те, щоб з тобою було все гаразд.

Сабіна відчула, що зараз розридається.

– Я справді не хочу! О господи, не можу повірити, що застрягла тут. Моє