Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

бути пошта для клієнтів. Принаймні за гроші. Якщо це так, то запишіть на наш рахунок.

Бачу, що вона почала второпувати. Думаю, я налякав її. Я вдаю всезнайку й дивлюся їй у вічі. Вона раптом підводиться і суне вбік великого залу. Її поквапливість схожа на втечу.

Я відкриваю навігатор, позначаю всі опції, які дають змогу із певною анонімністю відвідати багато супутніх сайтів, перед тим, як вийти на форум дискусій, де я існую, тож я вводжу пароль. Від домашньої сторінки я мандрую до своєї іншої маски, яка дає мені змогу дістатися за лаштунки цієї системи, де шукатиму захищене досьє.

На мене чекає 58 повідомлень. Я навіть не встигаю проковтнути слину.

Першим у списку є те, яке прийшло останнім і починається словами: «Що відбувається? Я думав, ви зможете...».

— Що ти тут робиш?

У мене за спиною з’являється Юлія. Я не почув, як вона підійшла. З нею Гун, прямий, як стовп, з кривим поглядом. Це поганий знак. Я стукаю по клавіатурі на шаленій швидкості, намагаючись закрити всі програми, буде зле, як я порушу базу бронювання готелю.

— О, це ви? Як справи?

— Не з’їжджай із теми, Люку. Чи я не ясно сказала, що ніхто не має йти зі свого номера, поки я не дозволю? Ти, як завжди, не тримаєш слово?

— Гу, — нетерпляче каже Гун. — Тихо.

— Відкриєш рота, коли матимеш повідомити щось розумне.

Проте Юлія втрачає шанс повправлятися в публічних повчаннях, оскільки до рецепції завалює тридцятилітній чоловік у сутані. Побачивши нас усіх, він спантеличується. Молодий церковник, жвавий і постмодерний у цій глушині, чи це не міраж? Юлія здивована не менше за мене. Вона починає дихати, як той кашалот у репортажах ВВС. Якби я не знав її так добре, то подумав би, що вона робить вправи з підготовки для пологів. Та її утроба лишається безнадійно порожньою, і я знаю, що це є причиною справжніх страждань.

Божа людина із віялоподібною посмішкою мовчки йде геть із виразом співчутливої недовіри. Намагаючись простежити його погляд, я бачу, що Юлія тримає в руці трусики в квіточки. Вона супить брови.

— Знайшла біля автобуса. Ти мав би сказати мені, що вони впали.

Молодий кюре повертається і прямує до нас. У мене таке враження, що він сподівається, що зможе знайти спосіб запропонувати нам допомогу. Проходячи повз нас, він мимохіть сповільняє ходу. Та потім іде до сходів, летить угору, стрибаючи через дві сходинки, залишаючи за собою потужний запах Acqua di Gío.

До коридора долинають перші мелодії цього унікального музичного жанру, який іменують весільною музичкою. За відсутності ліпших варіантів я пруся в самісінький осередок свята. Стільці посунули до стін, щоб звільнити простір для танців. Здається, усі готові трохи зайнятися гімнастикою перед тим, як подадуть сири.

Б’єро також пішов на поклик дискотеки. Він повільно ворушиться поміж гостей, вишкіривши зуби, сяючи очима. Нині він хитає головою, як чарівний дебіл із французького телефільму. Якби я сам був таким, як треба, то порадив би гостям триматися від нього подалі. Скоро все може змінитися.

Я труся в кінці залу, де намітив собі кілька вільних місць. Чекаю, поки люди почнуть питати «хто це?» молоденьку повненьку дівчину, яка зараз жестикулює. Відбувається знайомство гостей, і до імен додають короткі несмішливі прізвиська, що вдвічі вульгарно. Ніхто не наважується втрутитися, ця тварюка може бути кузеном нареченої або протеже батька нареченого. Це питання обходить двох дам, які не бачать мене в себе за спиною: «Якщо це її брат, сподіваємося, в неї вистачить здорового глузду піти на перев’язку маткових труб і усиновлення».

Я також розпалюю цікавість. Я до цього звик, це для мене не є чимось таким. Раніше в мене викликала гнів будь-яка перебільшена шанобливість. Одначе це траплялося так часто, що моє бажання конфліктувати притлу­ми­лось.

— Ви з боку Жав’є? — питає мене сміливець, зодягнений у колоніальному стилі, куртка з кишенями, червоні вилиці, масне чоло із пишним ореолом волосся.

— Чесно кажучи, я тут нікого не знаю.

— Це нормально, — погоджується мій співрозмовник, якого задовольнила моя лаконічна відповідь.

Його звуть Джонні, повне ім’я Жан-Філіп, він працює в шоу. Він зводить брови а потім супиться.

— Загалом, люди тут мене питають, чи я також співаю.

Я й далі мовчу.

— Саме так, Жан-Філіп Смет, шоу обміну ідеями, второпав?

Я не зважаю на його фамільярність. Його губи посиніли від вина, і він не носить шлюбної обручки. А особливо мене приваблює його смартфон, який він обпер об сільницю.

— Насправді я займаюсь страхуванням. Страхую тури магів, циркачів, концерти фігурного катання. Це не так круто, як концерти чи кіно, але менше ризиків.

Він залпом випиває келих, який щойно собі взяв, нахиляється до мене і розповідає довірливим тоном, що мало не помер в Оверні в січні. Шоу черевомовців місцевим мешканцям не сподобалось. Вони разом з акторами заховалися у підвалі під залом, де чого лишень не відбувалося. Вони примудрилися відволікти увагу тих, хто гнався за ними, пожертвували маріонеткою Фузіту, а потім втекли до підніжжя гір.

— Ти можеш уявити гіньйоль у такому місці?

— Думаю, це круто.

— Ах!

Б’єро щойно продемонстрував свій коронний танго-твіст. Люди заквапилися прибрати картонні оздоби і величезну арку з білими рожами. Добрий аргумент для них. Мій товариш іще не розігрівся. За кілька хвилин почнеться справжній надрив. Я іронізую:

— А скажіть мені, ця вечірка застрахована?

Я не чую його відповіді, оскільки Б’єро збирається запросити подружку нареченої на рукопашний вальс. Хоча й звучить музика, можна почути протести із центру зали, якої супроводжує знайомий звук тканини, що рветься. Глядачі, які сиділи за столом, підводяться і враз позбавляють мене можливості бачити цей номер. А шкода. Особливо для власника смартфона. Імітуючи відсутність зацікавлення до матчу з регбі в центрі зали, я наближаюсь до щойно прибулого возика з сиром, і нагрібаю побільше. А потім пхаю собі в кишені скибочки хліба і порційки масла та йду подивитися, що там із Поліною.

Проходячи холом, я підслуховую обмін думками якогось подружжя. Кожна їхня фраза сповнена ненависті. На форумах слова іноді приглушують обурення, але я навчився читати між рядків. Часто ми так багато чекаємо від іншого, що приречені на розчарування — рано чи пізно. Саме тому я пишу «Забагато води у вижимках» або «Сонце потребує часу, щоб встати», або ще «Еластичне рано чи пізно рветься». Усі принципи кажуть те саме: