Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

Поліна сидить одягнена на своєму ліжку із вимкненим світлом. Вона пестить свого пса. Я напевне чую якесь мугикання. Умикаю лампу в головах ліжка і відчиняю двері на терасу. Якийсь звук, дивний як для цієї години та висоти торкається мого обличчя. Я запрошую Поліну до себе на терасу. Ми сідаємо поряд на дерев’яній лаві. Здаля долинає шум великої зали. Біля наших ніг пролягла долина, яка змішується з темрявою. Я белькочу їй, що маленькі вогники далеких будиночків зовсім як зорі з Чумацького Шляху.

— Я подумав про нього, — кажу я, витягаючи порційку масла і кладучи її перед псом.

Поліна посміхається мені крізь сльози. Потім я розламую булочки на маленькі шматочки, які можна буде склювати, і те саме роблю з пластинами сиру. Ми мовчки їмо, не відводячи очей від тьмяних силуетів ночі.

Унизу перед входом група курить і розповідає непристойні анекдоти. Мені здається, я впізнаю голос Юлії. Драглисті інтонації, натужний сміх. До когось навідалася думка підпалити недопалки в бляшанці з-під пива. Короткочасне світло ідентифікує їхні обличчя. А потім з кишені витягається мобільний телефон і повертає всім блідоту метушливого світу.

Ком наполіг, щоб я перевірив сайт, який мав би пропонувати тексти пісень, але насправді містить величезну кількість зірочок у голому вигляді, які зазнимкували до того, як ті досягли успіху. Простий і ефективний спосіб обійти батьківські фільтри. Можливо, я помилився адресою чи розширенням, бо не знайшов цих фотографій. За інших випадків я натрапляв на свідоцтва печальних самотніх, іноді озлоблених людей. Звідтіля я поповз до інших форумів і дискусій. І те, що я прочитав там, мене дуже розізлило. Я, хоч і добряче залежний багато від чого, не розумію цих людей, які ллють сльози перед своїм комп’ютером. А вони можуть піти в місто, завалити в перший-ліпший бар, випити там горнятко кави, якщо вже їх аж так прихопила туга. І замість того вони читають піксельні думки в миготінні свого компа в стилістиці Narcisse 2.0. Я раптом став свідком безглуздого змагання. Яке полягало в тому, чия біда прозвучить найгучніше.

Перша відповідь, яку я запостив на тому форумі, казала Nuage20, «Перший крок рахується двічі». «Дякую, поете», — ця відповідь надійшла протягом півгодини. У той момент я мав стерти свій код доступу і перейти до іншого. Або послухати поради Кома, або знайти Діпака й зіграти з ним партію Grand Theft Auto, або просто завершити своє експозе для вихідних даних. Я зробив іще дещо в тому самому стилі й потім іще дещо, а головне, наступного дня повернувся на сайт побачити, чи мене читають. Я це зробив, і пекло відкрило мені свою браму.

У наступні дні в процесі своїх досліджень я реєструвався на різних форумах, де люди порівнювали свої нещастя. Я проглянув різні оповіді й дещо відповів кожному. Просто щоб посіяти хаос. Ніяких образ чи хамства. Заради чого? Лише фрази псевдо-підтримки, готові стандартні думки. «Серце не рахує своїх ударів», «Сприймай свої мрії всерйоз», «Відплив змиває сліди».

Обіцянки приваблюють лише тих, хто їм вірить, сказав один гуморист одного дня по радіо. Ця ідея виправдовує мене. Ніде не сказано, що я прослухав офіційний курс із психології й отримав диплом. Мої коменти були за своєю природою короткі, отже, мали б розглядатися як короткі максими, за зразком віршів стінного календаря, які іноді мене надихали — я замінив Ісуса Мужністю, Господа Обрієм, і все заграло.

Але ж от. Мої фрази, кинуті бездумно, навмання, були поціновані як влучні й хльосткі. Чи хтось міг здогадатися, що за доктором Гудлаком криється потворний підліток?

Я мав би все це зупинити. Але ж задоволення, що тебе приймають за когось іншого, а потім відчуття, що ти виконуєш значущу роль, іноді можуть бути дуже сильними. Бо отримував вдячні відповіді та прохання продовжувати обмін думками. Я підправляв самотужки вигадані афоризми «Тигр нападає лише на тих, хто світиться вночі», «Іди крізь час, як маленький зелений чоловічок», а одного дня це зловісне «Що спішніша шліфовка, то рясніші сльози». Ось так усе це відбувалося. Повільно, не усвідомлюючи, що то за подвійна гра, яку я провадив. Хто не має потреби покладатися на інших?

Час спливає. Я вкладаю Поліну і чекаю, коли вона засне, щоб піти з кімнати. Вирішую зробити крюк і потрапити до рецепції — спроба, яка може прикінчити мене. Сьогодні я провів на ногах більше часу, ніж за шість попередніх місяців. Тож платитиму високу ціну, цього не уникнути. Біль у м’язах, пухирі, перевтома.

Чіпляючись за стіни, навпомацки знову виходжу в коридор. Тьмяні настінні світильники підсвічують натюрморти, написані ворогами образотворчого мистецтва. Це так потворно, що ці витвори могли б свідчити про епоху, коли перспектива була цінністю хіба що в тих, хто купував картини у старої богеми, вигнаної з Монмартру. В будь-якому випадку той, хто придбав цю базгранину, був у стані слабкості, як, буває, огрядна ковбасниця раптом одружується з юнаком, який щойно прибув із Сьєра-Леоне.

А втім, не судитимемо так суворо. Так чи інак ці картини нагадують те, що ми творимо на курсах, які пропонує асоціація Pinsolidaires. Безкоштовна участь, яку заохочує курівництво, може навіть для посидючих замінити сеанс із психологом. І щоб продопоінгувати нашу творчу освіту, щороку на свято мистецтва для нас резервують двадцять лінійних метрів малярства, де нашу продукцію оцінюють із поспішною уважністю. У регіональній газеті майже завжди друкують наше фото.

Решта оздоб відображає історію готелю такою, якою я можу її уявити, який знав і сприятливі періоди, і спади. Жодного сумніву, з метою економії кожен наступний власник зберігав більшість меблів, які перейшли від попереднього. Звідси це напластування стилів, як на барахолках. Дедалі дивуюся, що головний корпус оновили, а цього мотлоху не позбулися.

Комп’ютер на рецепції вимкнено, працівниця пішла. Можливо, вона у великій залі в пошуках свого незрівнянного принца. Цілком імовірно, що доступ до мережі захищено численними паролями. Наполягати марно. Не щастить, і нічого не вдієш.

Проходячи повз номер 17, я чую вуркотіння й зітхання, природа яких не лишає жодних сумнівів. Мимохіть знову відчуваю приплив гормонів — ознаку того, що мою систему (хоча нею й не послуговуються) підключено правильно. Ця мить причетності до чужої насолоди триває недовго. У мене недобре передчуття, щось на кшталт недуги. Я впізнаю інтонації. Стримую свій порив увійти. Це мене не стосується, я не маю втручатися. Хіба що Юлія дуже часто сама не розуміє власних почуттів. Вона відразу ж віддається першому-ліпшому,