Читати книгу - "Житія Святих - Травень, Данило Туптало"

діти, спершу злякалися, потім же розповіли все: що Атанасія поставили собі єпископом і що він хрестить еллінських дітей. Патріярх же, уважно допитуючи їх, довідатися намагався, яких Атанасій хрестив і як опитував їх перед хрещенням, і що вони відповідали. І довідався, що все за законом віри нашої відбувалося. Порадившися із клиром своїм, вділив дітям хрещення те справжнє і довершив його миропомазанням. Батьків же Атанасієвих прикликавши, доручив їм, щоб, у добрій настанові і книжному навчанні дитину свою виховавши, знову до нього, більше ж до святої Церкви і Бога, коли підросте, привели, побачивши в ньому Божий дар. Так і було. Коли Атанасій достатньо навчився книг і всю зовнішню любомудрість здобув, привели його батьки до святішого патріярха Олександра, як же Анна Самуїла, і в дар Богові дали. Його ж патріярх скоро клириком зробив. У тому чині з юности, як хоробрий воїн, з єретиками боровся і що від них перетерпів, неможливо всього переповісти ані замовчувати не годиться найвизначніших його подвигів і вчинків.

Біснувався у той час єрессю своєю несамовитий Арій і цілу Церкву хитав шкідливими вченнями своїми. Був уже Першим вселенським никейським собором святих отців проклятий, і від Христової части викинений, і на вигнання засуджений. Проте підступний той змій, хоч знищений і ледь живий був, але ніяк від зла не зупинився, бо через учнів та однодумців своїх підносив жало своє, отруту єресі поширюючи всюди. Мав же багатьох до царя від себе посланців, а найбільше Євсевія, єпископа Никомидійського, з иншими тої ж єресі єпископами. Через них у великого Констянтина виклопотав собі милість, щоби з вигнання йому звільнитися і до Олександрії повернутися. Євсевій-бо сповіщав цареві підступно, що Арій ні одного вчення супротивного не вносить ані нічого Церкві невідповідного не проповідує, але через заздрість терпить неприязнь від єпископів і що про схоластичні лише слова між ними існують розбіжності, а не через віру. Цар же, простий серцем і незлобливий, не знаючи єретичної хитрости і підступу, повірив неправді і заповів не сперечатися ані не сваритися через слова, щоб не було між церквами розбрату і нічого ж для тих, хто розсуджує милосердям. Арієві на своє місце в Олександрію повернутися дозволив. І так поганий той єретик, на спільне Церкві зло, Олександрійського досягнув града. Тяжко й боляче те було для правовірних, і найбільше для святого Атанасія як зброєносця Христового і праведних передань благочестя міцного оборонця, який тоді вже архидияконського ступеня удостоєний був. Він і богомудрим язиком, і доброписною рукою вовка того гонив, писанням своїм і проповіддю зло те викриваючи. Спонукав же святішого архиєпископа писати до царя і сам писав з ним, простоту цареву повинну чинячи в тому, що звабам і байкам єретиків повірив, Арія, який праведну відкинув віру, від самого ж Бога і від усіх святих отців відкинений був, прийняв і дозволяє йому рухати непорушні отчі межі. Цар же, від Євсевія-єретика навчений, відписав їм словами найгострішими, погрожуючи їм скиненням із сану їхнього, якщо не мовчатимуть. Це ж зробив благочестивий добрий цар, не люті підкорившись ані ж не аріянство люблячи, проте ревність, хоч і не думаючи, мав, щоб між церквами не було розбрату, праведним серцем мир любив там, де ж зовсім миру не може бути. Як-бо єретицтво із правовір'ям житиме в мирі!

Після цього скоро святіший Олександр переставився, а після нього Атанасій святий перейняв престол, всіма православними одноголосно вибраний як достойний посуд для такого мира. Тоді таємні сіячі куколю — аріяни — затихли до часу, не чинячи відкрито з Атанасієм боротьби. Аж тоді зрушив їх біс, оголивши своє лукавство і зла свого отруту, що гніздилася всередині, відкрив явно, коли святіший Атанасій беззаконного Арія не прийняв до церковного сопричастя, хоч і царське до себе писання мав, щоб прийняти. Почав-бо лукавий всюди на невинного піднімати ворожість і чинити наклепи найлютіші, намагаючися його не лише з престолу, але й з града вигнати, того, хто достойний небесної оселі. Але той непохитний був, співаючи з Давидом: "Як ополчиться на мене полк, не забоїться серце моє". Начальником же був лукавої тої ради вищезгаданий Євсевій, що ім'я благочестя лише носив, насправді ж був злочестивий і нечестя посудиною. Він з однодумцями своїми цареву незлобливість обійшов і час сприятливий вибрав, спонукав і підбурював всіх, щоб Атанасія з престолу скинути. Думав-бо злочестивий, що коли його скине, легко й инших правовірних здолає і Арієве учення зміцнить. Влаштував на святого неправедні наклепи і склав брехливі, хоч єретики думали, що правдоподібні, провини. Найняв же і Мелетієвої єресі послідовника Ісіона, і багатого в лукавстві Євдомона, і славного у злі Калиника. Прогрішення ж Атанасію приписувано такі: перше — що примушує єгиптян давати данину церкві Олександрійській на одяг священичий, лляниці ж, вівтарні завіси, і запони, й инше церковне начиння; друге — що недоброзичливий до царя і писання царські зневажає; третє — що грошолюбець і ковчег якийсь, повний золота, до одного з приятелів своїх послав на збереження. До цього четверта провина доклалася — щодо Ісхирана, псевдосвященика Маріотійського. Він-бо, лукавий, і підступний, і в злості хитрий, ім'я пресвітера без звичного освячення на себе поклав; багато ж злих діл встидних і лютих сподіявши, не лише викинення і докору достойний був, але і покарання без помилування.

Довідавшись про нього, Атанасій блаженний, ретельний був таких діл слідчий і твердий, як лідійський камінь. Макарія-пресвітера в Мареоти послав був, щоб, детально про злі діла Ісхиранові випитавши, довідатися. Ісхиран же, випробовування і викриття злякавшися, утік звідти і, в Никомидію прийшовши, до Євсевія-єпископа приступив, наговорюючи безсоромно на Атанасія, оббріхуючи його й гірко докоряючи. Таке-бо є зло, що коли лицемірної причини не знаходить, тоді береться до брехні, і наснажується від неї, і відкрито на істину озброюється. Євсевій же і ті, що з ним, прийняли Ісхирана як священика справжнього, того, хто був відступником від Бога і переступником священних правил, і шанували його вельми: властиво-бо є кожному любити подібного на себе чи у злі, чи в чеснотах. Вони-бо самі, палаючи гнівом на Атанасія з превеликої ненависти, наскільки з великою радістю Ісхирана побачили! І повну ту зухвальства і нахабства душу надіями добрими заохочуючи, чеснішим єпископства саном вшанувати його обіцяли, якщо лише обмову якусь на праведного і наклеп зішити зможе, таку винагороду даючи — багатьох душ підпорядкування і єпископський сан за наклеп і оббріхування. Він же хитрий був на таке діло, кріпився, звинувачуючи у прогрішеннях Атанасія неповинного, обмовляючи і наговорюючи, що за Атанасієвим наказом