Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

4.3

Мені щастить. Про мене, здається, забули.

Я напевно години зо дві простояла в кімнаті відпочинку, прислухаючись до приглушених голосів, що долинали до мене, і відновлюючи душевну рівновагу, а про мене весь цей час ніхто не згадував.

За цей час я встигла не раз спробувати керувати своїм тілом, переконавшись, що хай і далеко не у всьому, але дійсно можу це робити. Потім спробувала вирішити, як мені бути далі. 

До якогось певного рішення не дійшла. Складно збудувати хоч якийсь план, коли не знаєш чого чекати. Я не бачу всієї ситуації, не знаю точно, хто мої «господарі», куди летять, що за місію мають виконати, що мені загрожує, якщо вони зрозуміють правду. Наги можуть зробити зі мною все, що завгодно. Які тут плани? Невідомість виснажує. Але поки що з цим нічого не вдієш.

Мені залишилося тільки постаратися заспокоїтись і не налаштовувати себе на негативний результат. Чекати та діяти за ситуацією. Чомусь подумалося про те, що обидва рази, коли хвостаті вловили в мені щось дивне, мої думки були переповнені емоціями. Різними, але все ж таки. І якщо річ у цьому, то мені достатньо зберігати спокій, щоб не видати себе.

Сказати легко, а ось як це здійснити на практиці, я гадки не маю. Тепер навіть фізіологічні реакції моїм справжнім почуттям іноді цілком відповідають і можуть видати мене.

Але будь-якому щастю, як і будь-якому перепочинку, приходить кінець. І коли двері від'їжджають убік, я вже здогадуюсь, що це йдуть по мою душу.

У кімнаті з'являються обидва наги. Прямують до мене. Я відчуваю їхні погляди. І намагаюся максимально відсторонитися від того, що відбувається, повністю поступившись контролем над тілом закладеним у нього програмам.

− Що збираєшся робити? – цікавиться Шоа-дар, ковзаючи поруч із братом.

− Деактивую на час переходу.

− Тобто, ми все-таки беремо її з с-с-собою, − задоволено тягне молодший змій.

− Так. Мені цікаво розібратися з цією головоломкою.

− А як же загроза міс-с-сії?

− Переходу вона не ніяк заш-ш-шкодить. Єдиний варіант поставленого перед нею завдання, який здається мені найімовірнішим, це с-с-стеження. Можливо по той бік с-с-стане зрозуміліше, що саме з нею не так. Я матиму час на повне вивчення. Рішення буду приймати, маючи всі результати. Якщо буде потрібно, утилізую, – зупиняється він переді мною.

Яким дивом мені вдається стриматись і не вдаритися в паніку при цих словах, навіть не уявляю. Напевно, вся річ у тому, що на щось подібне я й чекала. Тому стою, витріщаюся в одну точку, не реагую.

А він усе стоїть, дивиться. Обидва дивляться. Сканують буквально. Від таких приховати щось буде складно. Якщо взагалі можливо. І, мабуть, мені час думати над тим, як зізнатися у всьому так, щоб мені повірили. Але вже згодом. Коли я не сприйматимуся як загроза для цього їхнього «переходу», щоб він не означав.

– Дев'янос-с-сто ш-ш-шоста, деактивація, – вимовляє нарешті Са-ард, продовжуючи буравити мене уважним поглядом.

– Слухаюсь, мій пане, – зривається з моїх губ. І всі відчуття в тілі починають згасати. Очі заплющуються, відсікаючи мене від того, що відбувається.

Я пам'ятаю, як минулого разу, свідомість моя теж поринула в пітьму. Як я тоді сподівалася повернутись у своє тіло.

Але зараз все відбувається чомусь інакше. Я продовжую залишатися свідомою. І навіть відчувати своє тимчасове тіло, хай і приглушено. Нічого не бачу, проте все чудово чую.

Невже ця їхня горезвісна деактивація теж згодом перестане на мене діяти?

Це ж просто чудово.

Переконавшись, що лялька «вимкнулася», наги повзуть геть, ледь чутно шарудячи лусочками хвостів по підлозі. Я чую, як з тихим шелестом зачиняються двері до кімнати керування. І дозволяю собі подумки розслабитися. Можна й поспати тепер, якщо вийде. Все одно, мені тепер стояти деактивованою пару годин, як мінімум.

Цікаво, що це за «перехід» вони збираються зробити? І де це «по той бік»?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍