Читати книгу - "Збій системи, Інна Земець"

Глава 3

   Співрозмовник був імпозантний, як увімкнути фантазію, то можна було його уявити  в шитому золотом яскравому камзолі з  важкою срібною тростиною на балу у Версалі.

       - Вітаю, пан Ксав’є. Дякую,що знайшли для мене час, - промовив шеф.

Сам початок розмови слухала в пів уха, швидко набиваючи «François Xavier» в пошуковій системі. На мій запит висипалось безліч посилань і я швидко переглянула основні відомості. Ого! Пан неабиякий поважний, розумію чого Сердюк так впріває, намагаючись привернути його увагу – це набагато вищий рівень і можливість співпраці з таким гігантом це амбітна і перспективна мета. Він третій представник фармацевтичної династії, філантроп і аристократ. Мабуть, традиційно для людини його рівня, має весь класичний набір: виноградники, нерухомість в різних куточках світу, конюшні – все саме так, як можна собі уявити лиш кинувши на нього погляд. Може і ще щось цікаве має, та точно не має цікавості до українського бізнесмена, що так чекав цієї розмови. Я вимкнула екран телефону і ще раз глянула на монітор. Пан Ксав’є сидів і повільно зронював слова, вальяжно відкинувшись у кріслі, наш юний перекладач затинаючись бурмотів, Сердюк все ближче нахилявся до столу, наче шукав собі точку опори. Бесіда з самого початку пішла геть не за планом. Гліб Демидович кілька хвилин розсипався в компліментах і подяках, а Іван все це видав трьома фразами, спотикаючись кожні чотири слова. Він не міг адекватно перекласти улесливі жарти Сердюка і не розумів всю гилибину сарказму француза, але інші троє свідків цього сорому тон розмови чудово відчували. Та якщо вельмишановного іноземця це тішило, то мій роботодавець прекрасно розумів – з таким стартом поїздка буде короткою і  без шансу на продовження. У марній спробі врятувати ситуацію, шеф перейшов на англійську, та впертий і пихатий пан Ксав’є лиш ще більше накопилив губи і вдав повне нерозуміння, з садистичною насолодою чекаючи недолугого перекладу від бідолашного хлопця, що вже був білішим за сніг. Ми стрімко заходили, а скоріше навіть бігли в глухий кут. Сердюк вже схилився над столом, склав на підборідді пальці човником і сховав за своїм жестом люто зціплені зуби, а француз все продовжував бавитись лінгвістичними тортурами з бідолашним перекладачем. Коли співрозмовник знову виразно споглянув на годинник і почав вихилясту довгу фразу, що прямувала до прощання, я не витримала.

            - Гліб Демидович, посуньтесь трохи вбік, будь ласка.

Він стрільнув у мене підозрілим поглядом.

            - Перепрошую?

Француз, тим часом, вже підходив до завершення тиради і підняв руку, щоб скинути розмову. Все, нема часу. Я нахабно пнула і покотила вбік стілець шефа, швидко влізла в поле зору камери і перехопила ініціативу. Подив пана Ксав’є минув швидко, з’явилась цікавість і я щосили намагалась її втримати. Всередині калатало, адже втрутившись під гарячу руку, я тепер банально злякалась, чи не повилітають з пам’яті всі слова, яких ми зараз вкрай потребуємо. Я лестила і пестила його словами по пишніій сивій шевелюрі, накидаючи словесних віньєток і затягуючи його в діалог, аж поки не відчула – вдалося. Його пожвавлення було очевидним, як і вроджена французька прихильність до панянок, якщо вірити їх літературі, принаймні. Іван тихо скоцюрбився, а згодом і непомітно полишив онлайн зустріч, а я поступово від компліментів підходила до більш конкретних справ та до реальних домовленностей. Сердюк був поруч наполовину в кадрі і повністю в шоці і я великими ковтками пила насолоду, спостерігаючи за обличчям Гліба Демидовича. Колись давно, я так шалено закохалась у французькі поезії та мріяла пізнати на смак первозданну красу віршів, що не відмовила собі у задоволенні вивчити французьку, щоб здійснити свої бажання. І це був лиш початок шляху, яким впевнено просувалась вперед і тепер, з якоюсь збоченою насолодою, утирала носа своєму шефу. Я вже давно відійшла від літературних запоїв класикою і точно ніколи не думала, що всі мої знання стануть мені у пригоді в такий химерній форс-мажорній ситуації. Я старанно плела міцну словесну сітку для пана Ксав’є, вдаючи що ця розмова, в яку влізла без запрошення і на власний розсуд, чи не найбажаніша подія в моєму житті – добре хоч біографію швиденько переглянула. Француз все більше нагадував мені павича, що розпускає хвіст, та завернути його до справ все ж вдалось і зраділа цьому неймовірно, бо заради того я вже майже вичерпала свій словниковий запас улесливих фраз. Лишалось хіба що почати романтичні літературні монологи напам’ять цитувати, та і це не вийшло б – в голові спливали лиш вкрай недоречні строфи з Верленівської «Знемоги» та цитати з Сартрівської «Нудоти». Доля була до мене милостива – за якусь хвилину пан Ксав’є сам запропонував те, на що ніхто з присутніх на початку розмови і не сподівався.

        - Прага за тиждень,  – прошепотіла я.

       - Чудово, лише сподіваюсь, мене теж запрошено на цю зустріч, – промовила скеля поруч зі мною чи то зі сміхом в голосі, чи то мені здалося – його обличчя жодних емоцій не виказало. – Останні кілька хвилин розмови для мене просто незрозумілий діалог на французькому радіо.

Я ввічливо перебила пана Ксав’є і стисло виклала суть діалогу шефу, після чого ми перейшли в формат спілкування, де я була не сиреною, що заманює мандрівника і не модератором, а суто перекладачем. Мені трохи бракувало лексикону, коли дійшли до питань суто професійних, та в цілому все було зрозуміло і діалог, що ледь не скінчився на самому початку, набув форми приємної і тривалої ділової бесіди. Під кінець я була повністю виснажена, неймовірно втомившись від нервової напруги і марних спроб утримати свої пальці від помітного дріботіння. Обоє ж головних учасників цього діалогу виглядали цілком задоволеними і прощання було навіть приязним. Щойно пан Ксав’є зник з монітору я прикрила очі, голосно видихнула і знесилено відкинулась на спинку офісного крісла, насолоджуючись миттю розслаблення. Наче щойно диплом захистила! Мою мить насолоди тишею перервав хрипкий голос поруч.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍