Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Глава 7

Наважитися вийти з кабінки ще те випробування. Марк Данте бачив мене у різних ситуаціях, але так я ще не осоромлювалася. Шампанське вийшло усе, тепер шлунок порожній, стискається від спазмів. Кладу руку на шию, веду вниз. Мабуть, з тиском щось не так, адже серце гупає надто швидко, у скронях тисне, а перед очима темні кола. 

— Сабріно? — його голос до тями приводить. 

Відкриваю двері, він навпроти, за три кроки, оглядає з ніг до голови. 

— Все добре, — шепочу. 

Тіло веде. Йду до раковини, встаю збоку та вмикаю воду. Впираюся руками у стільницю, у дзеркало дивлюся. Шкода вмиватися, макіяж зіпсую. Але Марк сказав  — додому їду, то який тепер з нього толк? Скошую погляд на чоловіка. Поруч стоїть, на мене у відбиті дивиться. Синьо-зелені очі прискіпливі, в них проковзує жаль. Уявляю, як виглядаю для нього: змучена, бліда, мала, дитя… Не жінка. Не та, кого бажає. Не та, кого рятувати готовий щоразу як потрібно. 

Проковтую клубок у горлянці. Схиляюся до крана й долонею зачерпую воду. Пальці чоловіка несподівано шиї торкаються. Ніжно, обережно, волосся моє скручує і тримає, щоб могла напитися. Миттю стає легше. Цілющий дотик, або я так сильно хочу відчувати його, що тіло одразу знімає всі захисні бар'єри, розслабляється. 

— Коли ти їла востаннє? — лунає за спиною. Питання пронизує до кісток холодом й владою. 

— Вчора, — шепочу.

Пальцями натягує волосся сильніше, потім відпускає й знову намотує, допомагаючи. Напившись, вирівнююся. Марк одразу випускає кучеряві пасма, просуває руку між талією та моєю рукою, воду вимикає. Затамовую подих. Дотик тіл струмом проходиться. Голками у кожний клаптик шкіри впивається, нещадно, часто і швидко. Стою рівно, фактично не дихаю. Марк вирівнюється, за спиною так і стоїть. Відчуваю жар тіла, силу та могутність. Такий високий, такі гострі риси обличчя, такий холод в очах, а я встояти не можу. Не відштовхує цим, навпаки…. Що ж зі мною не так, що шукаючи тепла і любові, замість неї  я кидаюся на кригу голою душею? 

— Ти готова їхати? — сухо питає. 

Киваю. Навряд Данте залишить тут. Та і, не можу сама… Мала за книгами слідкувати, а не поради Марини слухати. Все вийшло з-під контролю. 

— Добре, — він кладе долоні на плечі. Гаряче одразу тілом біжить. — Я приїду пізніше. 

Йде. Знає, що за ним піду. І я біжу. Позаду малими кроками прокручуючи в голові те, що сказав. Знову і знову, як мантру. Приїде пізніше… Чому? Для чого? Передумав? Чи щось інше? 

Виводить з будівлі, Олег виявляється під нею очікує. Саджає в авто і щось каже водію. Не прощається, навіть не дивиться на мене, назад повертається, до Марини… Але він приїде. Пізніше. Я дочекаюся. 

Олег за кремом мовчазний. І я мовчу. Завертає машину до якогось ресторану й просить зачекати. Покірно сиджу на місці. Шлунок скрутило та апетит зник повністю, думки іншим зайняті. Ним. Тільки ним. Та варто водію повернутися й поставити поруч зі мною два великих пакети від яких віє ароматом страв, в роті з'являється слина. 

— Пан Данте сказав, ти голодна. Я замовив раніше, вже готово.

— Дякую, — м'яко усміхаюся. — … я заплачу.

Олег хмикає.

— Оплачено.

Машина рушає, я ж вже готова душу продати, щоб швидше дістатися квартири та сісти за стіл. Нарешті добираємося у двір. Цього разу Олег не проводжає, прощаємося і я мчу з пакетами до себе. Не одразу вдається відімкнути квартиру, дратуюся, та врешті, все виходить. Навіть не роздягаюся, тільки руки мию й одразу за стіл. Розкладаю замовлене й не можу повірити власним очам. Тут і роли, і стейки з картоплею, пиріг м'ясний, запечена риба, м'ясо під чимось сирним, салати, закуски. Все запаковане окремо, гаряче. Смакую м'ясом з картоплею, думала, зʼїм все та шлунок повний. Ховаю решту і тільки тоді роздягаюся. Прийнявши душ одягаюся у зручні спортивні штани та топ. Сідаю на диван у вітальні, знаходжу ковдру поруч у металевій скриньці, вкриваюся й очікую. Він прийде. Споглядаю за містом, котре тоне у темряві, але розбавляє її мерехтінням ліхтарів. Не одразу й відчуваю, що засинаю. Прошу себе не вимикатися, але втома сильніша. Лягаю, подумки вирішую, що лише п'ять хвилин, і все, та втома з повним шлунком знають краще. 

До мого подиву прокидаюся на світанку. Дуже гарно за вікном, адже яскраве сонце сходить наче з-за будівель й повільно підіймається вище. Сідаю. Проспала всю ніч. Озирнувшись, розумію — Данте не прийшов. Не було його тут.

Заплющую очі й глибоко вдихаю. Потрібно відпустити. Припинити ось це, що роблю. Потрібно думкам наказати не з'являтися, не фокусуватися на ньому. Забути. Нічого не буде. І не могло бути. Варто змінити напрямок, про маму дізнатися, розпитати Марка, а не власне серце рвати далі, спустошувати себе зсередини. Не дасть нічого, голод не втамує, як раніше казав. Просив спрямувати на будь-кого, навіть себе, але обдурив. Бо він не рятівник, варто второпати раз і назавжди. 

Злюся на себе. Мала Сабріна, котра уявила, що з нікого стала кимось. Н-і-і-і-і… Смішна дурепа. То й що, що сестра Маріана? Марку то ніхто. То й що, що відомо про це? Життя не змінюється. Кілька епізодів, як вчорашній, а потім назад, у Золоте, адже дідуся не кину, щоб не казав. 

Встаю, йду на кухню й наштовхуюся на коробку, що на столі. Не пам'ятаю, щоб вчора вона тут була. Розгублено озираюся ніби у квартирі хтось є й обережно підходжу ближче. Потрібно тільки відкрити, що й роблю. Подих перехоплює, коли я бачу там набір для реставрації та записку без підпису. Втім, й так зрозуміло від кого це. 

“Сьогодні повернешся додому”.

Все. Більше нічого. Мовляв, бери те, що любиш як відкуп і їдь, на очі не з'являйся. Закриваю коробку. Чомусь у грудях злість подібна до пожежі спалахує. Проганяє. Одна невдача, і все, немов пса дворового. Довго не вагаюся, хапаю телефон і дзвоню Марині. Неважливо, що через її поради я ледве не осоромилася перед гостями Марка, і таки осоромилася перед ним самим. Буду мати на майбутнє чітке розуміння слухати лише себе. Жінка відповідає не одразу. Голос у слухавці хриплий, дещо здивований:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍