Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

тепер він грає в крикет, але за другу команду Вустера, матчі якої ніхто не завдає собі клопоту дивитися.

Батько лише подає м’ячі, а не відбиває їх. У нього щось негаразд, коли він відводить назад руки, і саме це не дає йому вдарити як слід; крім того, він відвертає очі, коли летить швидкий м’яч. Його уявлення про удар, здається, обмежується висуванням била вперед, а якщо м’яч зісковзує з била, він спокійно трюхикає до других ворітець.

Причина, чому батько не вміє бити, звичайно, полягає в тому, що він виріс у пустелі Кару, де немає належного крикету і де годі було навчитися. Подача м’ячів — інша річ, це дар: подавачами народжуються, а не стають.

Батько подає повільні кручені м’ячі. Інколи всі шість його подач відбивають, а інколи гравець із билом, дивлячись, як м’яч повільно летить до нього, втрачає самовладання, несамовито замахується і пропускає м’яч. Здається, в цьому й полягає батьків метод: у терпінні, хитрощах.

Тренер вустерської команди — Джонні Вордл, що під час північного літа грає в крикет за Англію. Вустеру дуже пощастило, що Вордл обрав приїхати саме сюди. За посередника, кажуть, правив Вольф Геллер, Вольф Геллер і його гроші.

Хлопчик стоїть із батьком за тренувальною сіткою, спостерігаючи, як Джонні Вордл подає м’ячі відбивачам першої команди. Вордл, невиразний дрібний чоловік із ріденьким рудуватим волоссям, начебто має бути повільним подавачем, та коли він біжить і пускає м’яч, хлопчик здивований швидкістю його пересувань. Відбивач на лінії досить легко відбиває м’яч, м’яко посилаючи його в сітку. М’яч подає хтось інший, потім знову настає черга Вордла. Гравець із билом знову м’яко відбиває м’яч. Він не виграє, але не виграє й подавач м’ячів.

Під вечір хлопчик повертається додому розчарованим. Він сподівався більшої прірви між англійським подавачем і вустерськими відбивачами. Сподівався стати свідком більш загадкового ремесла, побачити, як м’яч виробляє дивні речі в повітрі й за межами центрального майданчика, летить, пірнає й закручується, як і повинно відбуватися при чудовій повільній подачі відповідно до книжок про крикет, які він читає. Хлопчик не сподівався побачити балакучого невеличкого чоловіка, чиєю єдиною відзнакою є подача закручених м’ячів із такою швидкістю, на яку здатний і він сам, коли подає найпроворніше.

У крикеті хлопчик хоче знайти щось більше, ніж пропонує Джонні Вордл. Крикет має бути чимсь на кшталт Горація й етрусків або Гектора і Ахілла. Якби Гектор і Ахілл були просто двома чоловіками, які січуть один одного мечами, розповідь про них не мала б сенсу. Але це не просто два чоловіки, а могутні герої, їхні імена повиті легендою. Він радіє, коли наприкінці сезону Вордла вигнали з англійської команди.

Ворлд подає, звичайно, шкіряний м’яч. Хлопчик незнайомий зі шкіряним м’ячем: він і його друзі грають, як вони кажуть, корковим м’ячем, зробленим із якогось твердого сірого матеріалу, стійкого до каміння, що розриває на клапті шви шкіряного м’яча. Стоячи за сіткою і спостерігаючи Вордла, він уперше чує свист шкіряного м’яча, що наближається в повітрі до гравця з билом.

Хлопчикові трапилася перша нагода грати на справжньому крикетному полі. Матч відбувався в середу пополудні між двома командами з початкової школи. Справжній крикет означає справжні ворітця, справжній майданчик для подачі, немає потреби сперечатися за свою чергу відбивати.

Надходить його черга. Зі щитком на лівій нозі, з батьковим билом, заважким для нього, він виходить на середину. Він здивований, яке велике поле. Це широкий і самотній простір: глядачі перебувають так далеко, що з не меншим успіхом могли б не існувати.

Він займає свою позицію на смужці утрамбованого ґрунту із зеленою кокосовою циновкою зверху і чекає, поки прилетить м’яч. Це крикет. Його називають грою, але він видається йому реальнішим за дім, реальнішим навіть за школу. В цій грі немає прикидань, немає пощади, немає другого шансу. Оті інші хлопці, чиїх імен він не знає, — всі проти нього. Вони всі одностайні й прагнуть урвати його насолоду. І не відчують ані дрібки докорів сумління, коли він вийде з гри. Посередині цієї просторої арени він на випробуванні, один проти одинадцятьох, ніхто не захищає його.

Гравці стають на свої позиції. Він повинен зосередитись, але є дратливі думки, яких він не годен позбутися: про парадокс Зенона. Перше ніж стріла досягне мішені, вона повинна пролетіти половину шляху; перше ніж вона пролетить половину шляху, вона повинна пролетіти чверть шляху; перше ніж вона пролетить чверть шляху… Хлопчик відчайдушно намагається не думати про парадокс, але самі ці намагання ще більше нервують його.

Біжить подавач, надто виразно він чує глухі удари двох останніх кроків. Потім настає мить, коли єдиним звуком, що порушує тишу, є тільки моторошний шурхіт м’яча, поки він крутиться й підлітає до нього. Невже саме це він обирає, надумавши грати в крикет: знову, знову і знову, аж поки його спіткає невдача, зазнавати випробувань м’ячем, що підлітає до нього знеособлено, байдуже, нещадно, шукаючи діри в його захисті, і то швидше, ніж він сподівається, надто швидко, щоб навести лад у голові, заспокоїти думки, вирішити як слід, що робити. Посеред цих думок, посеред цієї мішанини підлітає м’яч.

Хлопчик набирає два очки, б’ючи спершу в стані внутрішнього безладдя, а потім у гнітючому настрої. Після гри він менше, ніж будь-коли раніше, розуміє прозаїчну манеру гри, характерну для Джонні Ворлда, що ненастанно розмовляє і жартує. Невже всі відомі англійські гравці такі самі: Лен Хаттон, Алес Бедсер, Деніс Комптон, Сіріл Вошбрук? Він не може повірити. Як на нього, у справжній крикет можна грати тільки в тиші, тиші і страху, коли в грудях гупає серце й пересохло в роті.

Крикет — це не гра. Це правда життя. Це, як кажуть книжки, випробування характеру, отже, випробування, пройти яке, на його думку, він не здатний, але й не знає, як ухилитись від нього. Коло ворітець таємницю, яку він здатний приховати в інших сферах життя, нещадно випробовують і розкривають. «Ану, гляньмо, з чого ти зроблений», — каже м’яч, що зі свистом мчить до нього крізь повітря. Сліпо, збентежено хлопчик штовхає било вперед, надто рано або надто пізно. М’яч знаходить собі шлях повз било, повз щитки на ногах. Він не відбив його, він не пройшов випробування, його викрили, не лишається нічого, як приховати сльози, прикрити обличчя, плентатися до співчутливих, продиктованих чемністю оплесків інших хлопців.

7

На його велосипеді є емблема британської стрілецької зброї — дві схрещені рушниці й напис «Smiths — BSA». Хлопчик купив велосипед