Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Не ті самі, лише розумні, розсудливі!

Люція хотіла відповісти йому, що розрахунок в його інтерпретації зводиться до питань бухгалтерії, але зупинила себе.

У будь-якому разі після цієї розмови їхні стосунки трохи охололи, й отримані нині троянди Люція сприйняла як своєрідну форму вибачення. Цей здогад її трохи роздратував. З кількох причин. Перш за все вона знала про дуже жорстоку ощадливість Кольського, який зі своїх зрештою невеликих доходів мав би витратити чималу суму на ці квіти, звичайно, не без задньої думки і не без того, що він ніколи не забуде цих витрат.

По-друге, у неї було вроджене небажання отримувати будь-що від людей, яким вона не могла або не хотіла віддячити. Нарешті, Люція розуміла, що анонімність відправки – це особлива жертва з боку Кольського. Вірила, що він належить до того типу людей, які, може, не переслідують мету розголосу, але завжди прагнуть підкреслити свою присутність у різних справах, у яких вони беруть участь.

Ці негативні риси характеру Кольського не викликали обурення Люції, вона скоріше поблажливо дивилася на них. Незважаючи на це, вона вирішила висловити претензії за надіслані квіти й чітко підкреслити, що не бажає подібних доказів пам’яті.

Одразу після Різдва саме виникла така нагода. Уже пізно ввечері, працюючи в лабораторії клініки над мікроскопічним дослідженням крові одного з пацієнтів, Люція почула за собою кроки Кольського. Скориставшись тим, що може висловити свої зауваження, не дивлячись в очі Кольському, вона впевнено сказала:

– Добре, що ви прийшли. Я власне хотіла з вами поговорити. Чому ви робите такі речі? Повірте, я навіть не можу вам подякувати, бо для мене це не було приємністю.

Кольський по-справжньому здивувався:

– Я не знаю, про що ви говорите, панно Люціє.

– Не прикидайтесь. Я кажу про квіти. Ви робите безглузді витрати, якісь подарунки, які не підходять ані вам, ані мені.

– Я нічого не знаю про жодні квіти, – твердо сказав він.

Їй спало на думку, що він зараз належним чином оцінює безглуздість своєї ідеї та використає анонімність посилки, щоб не признатися їй.

– Я не думала, що ви маєте так мало громадянської сміливості, – холодно сказала Люція.

Кольський довго мовчав.

– Панно Люціє, – нарешті почав він, – тут якесь непорозуміння. Хтось хотів пожартувати над вами, наді мною чи над нами двома і підписався моїм ім’ям. Мені ніколи не бракувало громадянської мужності, й чому мені соромно було б надсилати вам квіти? І я б це зробив точно, – додав він після певного вагання, – якби я не знав, що вам властиві подібні симптоми… дружні почуття не знайшли б схвалення.

Люція повернула голову і здивовано подивилася на нього: не було сумнівів, що він говорить правду.

– Отже, ці троянди не від вас?.. Їх надіслали анонімно… Отже, я думала… Дуже прошу вас, вибачте.

Ситуація для обох була дуже неприємна. Люція почувалася так, ніби намагається переконати його, що він обожнює її більше, ніж це є насправді. Кольський був у відчаї, що припустився ганебної помилки і не зробив Люції невеликий різдвяний подарунок. Могло здатися, що він узагалі не пам’ятає про неї. А може, Люція свідомо заговорила про ці троянди, щоб підкреслити його неуважність?..

Він стояв біля лабораторного стола і збентежено дивився на її ледь схилену фігуру в білому лікарському халаті, на світле волосся, на більший, ніж завжди, рум’янець, на дуже білі руки, можливо, дещо широкуваті й занадто мускулисті, які маніпулювали біля мікроскопу.

– Дуже прошу вибачення, – повторила Люція.

– Ой, немає за що, – ніяково сказав він.

– Є за що, бо я підозрювала вас у тому, що ви робите дурниці, – по-діловому відповіла вона.

– Це не була ніяка дурниця, – заперечив доктор Кольський. – Власне, це я маю просити пробачення, що не пам’ятав про різдвяний подарунок для вас.

Люція легенько стенула плечима.

– Я не бачу жодної причини, щоб ви пам’ятали про різдвяний подарунок для мене. Найменшої.

Кольський вагався.

– Справа в тому, що належить пам’ятати про тих людей, яких вважаємо найближчими для себе…

Здогадавшись, куди хилить Кольський, Люція перервала його сміхом:

– Саме так. Чи не занадто довго ми близькі? Здається, ви вже маєте бути у своєму відділенні. Вже за чверть одинадцята.

Однак Кольський не дозволив збити себе з пантелику.

– Чому ви не хочете мене почути, панно Люціє? Чому, кожного разу, коли я хочу сказати вам те, що я відчуваю, що відчуваю вже давно, чим живу, що наповнює мої думки… Чому ви…

Не відриваючись від мікроскопа, вона поспіхом сказала:

– Тому що це непотрібно і безглуздо.

– Ви знаєте, ви не можете не знати, що я вас кохаю! – не роздумуючи вигукнув він.

– Я знаю, що вам так вважається. – Вона швидко виймала скельця з мікроскопа. Зробила кілька записів на формулярі і встала.

Він перегородив їй шлях:

– Панно Люціє, ви не підете, поки не вислухаєте мене. Чому?.. У чому моя провина?

– Я ні в чому вас не звинувачую.

– Тоді чому?.. Чому ви з такою зневагою, з таким страхом, чи я знаю, сам цього не можу визначити, відштовхуєте мої почуття?

Вона скрушно похитала головою:

– Я не відкидаю цього. Я просто цього не можу прийняти, бо я не можу відповісти вам тим самим.

– Чи я цього вимагаю від вас? Чи вимагаю від вас будь-чого? Я просто хочу, щоб ви дозволили собі говорити про мою любов. Я просто хочу мати надію, що коли-небудь я заслужу на те, що й у вашому серці прокинеться, нехай там, не кохання, лише дрібка симпатії, доброзичливості, ласки…

Вона подивилася йому просто в очі.

– Пане Янеку. Хочу, щоб ви мене зрозуміли. Я відчуваю до вас велику симпатію, доброзичливість, але я знаю, що це дуже мало порівняно з тим, що я можу, що я мала б відчувати до людини, з якою б хотіла пов’язати своє життя. Я не дитина, мені вже 26 років. Ви повинні знати, що я можу на життя, на людей і на себе дивитися тверезо. Я вважаю вас найприємнішим серед моїх колег, і якщо, як ви справедливо зауважили, я так довго намагалася запобігти цій розмові, то це лише тому, що я не хочу втрачати вашу дружбу, яку дуже ціную. Але, оскільки ви змусили мене це зробити, то мій обов’язок запевнити вас, що я вас не любила, не люблю і ніколи не полюблю.

Кольський стояв блідий з якоюсь безнадійною посмішкою на губах. Жаль огорнув серце Люції.

– Мені дуже шкода, пане Янеку, – вона взяла його за руку, – але ви самі визнаєте, що я краще роблю, кажучи вам це щиро, ніж якби я обманювала вас якимись обіцянками, яких я не можу й ніколи не зможу виконати.

– Отже, ви не залишаєте мені навіть тіні надії? – тихо запитав він.

– Навіть тіні, пане Янеку. І не тримайте жалю до мене з цього приводу.

Люція зібрала зі столу формуляри і попрямувала до виходу. Коли вона була біля дверей, він вигукнув:

– Панно Люціє, ще одне питання.

Вона зупинилася.

– Ви… ви кохаєте іншого?

– Це так важливо? – спитала вона після паузи.

– Дуже важливо, – з притиском сказав Кольський.

– Так, я кохаю іншого.

– І