Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

не помиляюся, і жбурнув його просто вниз у садочок, тож одразу не тільки з’явилися черепки, а й цікаві погляди. Всі сусіди одразу повернули голови; вони в сорочках, як і він, стояли на своїх балконах, тішилися суботою або ж поливали в садочку клумби, — й геть усі одразу повернули голови. Ця загальна увага, здається, так роздратувала нашого молочника, що всі горщики з квітами, загалом аж сімнадцять, він поскидав у садочок, що, зрештою, як і самі горщики, був його власністю. А проте його заарештували. Відтоді Отто вважали за божевільного. І він таки справді збожеволів, — розповідав я, — з ним уже годі було розмовляти. — Я курив, а бармен, як і слід, усміхнувся, але невпевнено, не знаючи, що я хочу сказати цією розповіддю. — Що ж, — казав я далі, гасячи недопалок у попільничці на шинквасі, — його власне Я спожило себе, інколи трапляється й таке, а ніяке інше Я не спадало йому на гадку. На нього гидко було дивитися.

Не знаю, чи бармен зрозумів мене.

— Атож, — кивав я головою, — отак воно й було.

Я дістав наступну сигарету.

Я чекав когось...

Бармен підніс вогонь.

— Я знав одного чоловіка, — знову заговорив я, — вже іншого, що не потрапив до божевільні, — казав я, — хоча він жив лише у світі своєї уяви. — Я курив. — Він уявив собі, ніби він невдаха, чесний і сумлінний чоловік, якому ніколи не всміхнулося щастя. Ми всі співчували йому. Тільки-но він заощаджував що-небудь, знецінювалися гроші. І так завжди. Жодна цеглина не падала з покрівлі, якщо він не проходив повз. Вигадка, ніби він невдаха, належала до його улюблених, бо надто зручна. Не минало жодного місяця, щоб цей чоловік не мав причини поскаржитися, ба навіть жодного тижня, а то й дня. Той, хто знав його бодай трохи, навіть боявся запитати: «Як справи?» Він, тоді, власне, не скаржився, а просто сміявся зі свого нечуваного безталання. І справді, йому завжди діставалося те, що обходило інших. Просто не щастило, тут годі було заперечити, й у великому, і в малому. Але він мужньо витримував усе, — розповідав я, курячи, — аж поки сталося диво. — Я курив і чекав, поки бармен, що переважно мив та витирав склянки, запитав мимохідь, яке диво. — То був несподіваний подарунок долі, — казав я, — справжній подарунок, цей чоловік виграв у лотерею найбільший приз. Про це написали в газетах, тож він не міг заперечити. Коли я зустрів його на вулиці, він був блідий, розгублений, анітрохи не сумнівався у своїй вигадці, що він невдаха, а сумнівався в лотереї, еге ж, та й у світі загалом. Тоді було не до сміху, годилося заспокоїти його. Марно. Він не міг збагнути, що він не невдаха, не хотів збагнути, і був такий приголомшений, що, вийшовши з банку, справді загубив свого гаманця. Думаю, так йому було краще, — казав я, — бо інакше бідоласі довелося б вигадати собі якесь інше, добре Я, і тоді він би вже не міг вважати себе за невдаху. Розумієте, інше Я коштує дорожче, ніж утрата повнісінького гаманця, він був би змушений зректися всієї історії свого життя, знову пережити всі події, і то по-іншому, бо вони вже не пасували б до його Я...

Я пив.

— А невдовзі по тому ще й скочила в гречку його дружина, — закінчив я, — мені шкода того чоловіка, він був справжній невдаха.

Я курив.

Надворі й далі йшов дощ... Я вже не знав, що, власне, я хотів сказати цими оповідками, й дивився на бармена. Можливо, це таки він, думав я, хоча він заперечив; я вже не пригадував, яким був той чоловік із Кешу, можливо, саме тому й не можу позбутися його, я курив і думав про ту давню подію, мовчав і курив.

То був 1942 рік, неділя в квітні або травні, нас розквартирували в Самедані, кантон Ґраубюнден, був безхмарний день, я мав відпустку на суботу-неділю, проте не поїхав додому, а хотів побути на самоті й пішов у гори. Відпускникам, власне, найсуворіше забороняли ходити одинцем у гори з огляду на небезпеки, але я все-таки пішов, і то на пік Кеш. Я переночував у клуні, де стояв собачий холод, не було ані оберемка сіна, протяг, усіяна зорями ніч; я не хотів заходити до притулку «Кеш», бо там, можливо, були офіцери, яким я, простий артилерист, мав би повідомити про мету своєї відпустки, а саме цього я й не хотів. Щоб мати справжню відпустку, відпустку від усякого примусу доповідати. Промерзнувши цілу ніч, я встав ще передсвітом, задовго до сходу сонця. На сірому каменястому схилі мого сірого мундира ніхто б не помітив, і я піднімався досить швидко, а коли дійшов до снігу, він був ще твердий, мов дзвін. Я перепочив у видолинку, саме тоді зійшло сонце, ніде навколо жодної людини, я поснідав сухим «Овомальтином»[4]. Я мав із собою льодоруб, тому й не хотів, щоб у долині хто-небудь бачив мене — самотнього альпініста з льодорубом. Тепер я радів невеликому лискучому льодорубові, можливо, я пішов би й без нього, бо сніг на сонці невдовзі розм’як, але в затінку доводилося рубати сходинки. Я зняв із себе бахматий військовий мундир, прив’язавши його до пояса, й раз по раз озирав місцевість, чи не йде хто-небудь, бодай не офіцер. Якби я був на вершині, вони б уже нічого не заборонили мені, думав я, в крайньому випадку запитають, чи я не знаю наказу, і обмежаться чуттям гірської товариськості. Але я не бачив нікого, принаймні на сніговому покриві, а коли не бив льодорубом, теж нічого не чув. Я був сам, як на Місяці. Лише чув, як котяться на скелі крижані скалки, більш нічого, удари свого льодоруба по гострих скелях, вітер і більш нічого. Вітер над гострим гребенем. Коли згодом я вибрався нагору, я стояв сам коло хреста на вершині й відчував щастя. Ставало дедалі тепліше, і я з каміння виклав собі нішу, що захищала від вітру, скинув навіть просякнуту потом сорочку і скрутив мундир, як подушку. Згодом я заснув, утомлений після безсонної ночі, й проспав, не знаю, як довго; принаймні я заплющив очі й дрімав, чогось іншого й не хотілося. Чоловік у цивільному, що раптом розбудив мене, проказав: «Вітаю!», намагаючись удавати швейцарський акцент, але то