Читати книгу - "Коханці юстиції"

куркулями, басмачами та фінами. Вони й заблокували обидва виходи.

Зціпивши зуби, король і його свита повернулися на місця. Так вони й просиділи решту фільму, жодним чином ніби й не виявляючи протесту, лиш іноді відверто поскрипуючи кріслами чи попердуючи.

Й от коли у фінальній сцені — щасливе весілля Мар’яни та Клима в товаристві доброї сотні ідеально гарних людей — залунав «Марш совітських танкістів» з його войовничим приспівом:

Гремя огнем, сверкая блеском стали,

Пойдут машины в яростный поход,

Когда нас в бой пошлет товарищ Сталин,

И первый маршал в бой нас поведет, —

капітан держбезпеки Алтаєв (Альтман) монументально підвівся посеред залу і, перекривши на хвилину закадровий хор та оркестр, проревів на всі свої продимлені легені: «Ну-ка теперь все встали! Смирррнаааааа!»

Капітана держбезпеки справді було за що боятися. Підлеглі чини, що іноді відвідували з ним лазню, подейкували, наче на місці члена в нього ведмежа лапа з трьома чорними пазурами.

Отакий чоловік проревів усім своє «Смирррнааааа!». І всі дійсно встали, і батько, і всі, й так уже стояли до фінального напису КОНЕЦ ФИЛЬМА.

І тільки весь той сектор Фелюся та його кумпелів продовжував сидіти — граючи щелепами і напружившись, але так і не вставши.

Королівська гідність не дозволяла.

6

У наступні кілька ночей, десь між годинами третьою та п’ятою, в нашому місті йшли арешти. У службових зведеннях це називалося «чисткою хуліганського антисовітського елемента». Капітан держбезпеки Алтаєв (Альтман) був не тільки людиною честі й обов’язку, але й невблаганним високим професіоналом. Ніхто не очікував, що це станеться аж так швидко. Зрозуміло, що всі адреси встановлювано за особами. Але як було встановлено осіб? І головне — безпомилково, всі одна в одну: Шайбус, Оклея-Менший (заодно й Більший), Мулярчик і Малярчук, Свенссон, Дронґаль, брати Шуфлери, СлєДзюньо, обидва Фірлеї, Ярко (Яйко) Пархуць та всі інші — разом близько трьох-чотирьох десятків.

Хто міг зрадити? Зузка і Нелька? Перша не могла, бо не переставала потаємно кохати Фелюся. А його взяли, ясна річ, відразу ж, на самому початку. Друга цілком навіть могла, але погано знала хлопців, навіть імен їхніх не знала, хіба що одного-двох.

Серед містян не було єдиної думки з цього приводу. Всі лише знизували плечима й нашорошено замовкали. Наставали часи, коли мовчання виявлялося навіть не золотом, а самим виживанням.

Однієї з перших ночей грудня їх (і навіть колишніх членів місцевої компартії) під посиленим конвоєм та в кайданах пригнали на залізничний вокзал. Із повибиваними зубами й вивихнутими суглобами, посинілі, обдерті й босі, вони мало нагадували ще недавніх господарів міста. Втім, коли їх прикладами карабінів сяк-так заштовхали до «столипіна» і в’язничний потяг тяжко рушив на схід, вони, не змовляючись і востаннє, спеціально для рідного міста, затягли «Блюз батяра» з його прощальним куплетом:

Не втечу я вже в пампаси,

Хоч би-м сильно того хтів —

Я не то шоби попавси,

Я, як кажуть, залетів.

Бо за Сибіром сонце сходить, з океану воду п’є —

Будь здорова, моя мила! Не гнівиси — yeah, yeah, yeah…

Їх вивозили назавжди, й ніхто на той час не сказав би, що так їм буде краще. Адже за нецілі два роки мала початися вже таки справжня масакра. Хтось із них обов’язково пішов би в кати, а хтось у жертви, хтось неминуче став би мародером і погромником, а хтось виявився б євреєм; хтось — підпільником, а хтось поліцаєм; хтось — і поліцаєм, і підпільником; хтось мордував би євреїв, а хтось би переховував їх за гроші; а хтось і за совість.

Добре, що жодному з них не дали його шансу. Точніше, дали, але інший: з голодухи і виснаження простягнути розпухлі ноги на далекому лісоповалі.

7

А що Фелюсь? Вивезли разом з іншими? Пропав у непролазних тайгових нетрях? Замерз посеред великого азійського степу? Загнувся з голодухи й діареї в норильському бараці?

Найцікавіше, що ні. Чомусь ні. Чомусь його й далі тримали в нашому міському арешті. Ба більше, за якийсь тиждень-другий його випустили. Чомусь.

Нелька здала Фелюся. Фелюсь усіх інших. Так це малося розуміти. Проте ніхто й ніде, і ніколи цього не довів. То навіщо кидати тінь на, як цілком може виявитися, невинну людину?

Вдаймося ж не до чуток чи домислів, а до фактів.

12 грудня 1939 року, пізнього пополудня, Фелюсь Гоппе вийшов з арешту, але замість додому попрямував, трохи горблячись і щулячись від холоду, до улюбленої колись «Мордовні» — на той час уже міської робітничо-ремісницької фабрики-їдальні імені Карла Маркса. Там із ним трапилось ось що.

Забачивши його, численні відвідувачі вражено розступилися. Ставши перед шинквасом, він замовив одну за одною три чарки горілки, кожну з яких тут же вихилив у цілковитій тиші. Відтак казав налити собі великий кухоль бочкового пива. І поки він та шинкар з різних перспектив безмовно й напружено спостерігали за повільним осіданням піни, звідкілясь виліз той бугай.

Усім собою повиснувши на Фелюсі, він став його щодуху обіймати, м’яти і притискати до грудей, щось недоладне при цьому бурмочучи. Коли ж урешті відпустив, то всі побачили, що Фелюсь якогось дідька сповзає по стінці шинкваса на підлогу, вуста його кривляться в дуже дивній болісній усмішці, а з-під серця починає фонтанувати темна венозна кров. Сміливіші серед присутніх кинулися на поміч, але єдине, що вони змогли для нього зробити, — це поскидати шапки. Фелюсь не жив.

Ніхто й не запримітив, як убивця-бугай вислизнув з їдальні. Дехто наполягав на тому, що бачив, як він ховає за пазухою кожуха закривавлене різницьке шило. Інші це заперечували.

Правда це чи ні, батько знати не міг.

Достеменно відомо тільки те, що того ж самого дня в місцевості Санта-Моніка, штат Каліфорнія, помер від серцевого нападу славетний актор Дуґлас Фербенкс-Старший. Останніми його словами були: «Я ніколи не почувався так добре».

Померлий за чистоту кінематографа Фелюсь, повержений король нашого міста, напевно, з ним погодився.

Усім собою повиснувши на Фелюсі, він став його щодуху обіймати, м’яти і притискати до грудей, щось недоладне при цьому бурмочучи.

Розділ п’ятий. Мирослав, або Телеграми цісарю

1

Великдень 1908 року в католиків західного та східного обрядів випадав по-різному — на 19 і 26 число місяця квітня. Коли ми стверджуємо, що студент Мирослав Січинський застрелив графа Андрея Потоцького вербної неділі, то