Читати книгу - "Кохана мого боса, Iren"

Глава 4. Так чи ні?

Вже півгодини стою на даху намагаючись відчинити перший замок. Так... цього разу Вакула дав мені попотіти. Приходиться відкинути всі думки і сконцентруватись на цих загадках. Кодовий замок. Скільки цифр не зрозуміло, тут хоч п'ятнадцять вводи. Перебрав вже сотні різних чисел, все таки повернувся до найпростішого. Дні зустрічей. І бінго! На тридцятий раз вгадав. Вісімнадцяте лютого - день коли я заговорив з Юстиною вперше. Тоді в бібліотеці. Він навмисно? Схоже. Хоча є і плюс - відчинені двері.  

Пройшов в середину, опинився посеред величезної пустої кімнати в якій є вісім дверей. З попередніх разів якщо нічого не змінилось, то половина з них не відчиняється, а дві ведуть знову на дах. І в цих чотирьох, які відчиняються, займає однакову кількість часу знайти наступні двері і зрозуміти чи вдалось вгадати. Дивлюсь на таймер. Сім годин залишилось. Непогано так. Ну що ж, розім’ялись і пішли!

Підійшов до перших ліпших смикнув ручку. Відчинились - добре. Знову поглянув на таймер і поставив собі на годиннику секундомір. Звірив час, побіг через коридор, який ховався за першими дверима. Періодично поглядаючи на секундомір, розумію, що мені варто швидше вгадати вірні двері, а то кожні так оббігати - години три займе. Та мені щастить сьогодні. Двері на інший поверх.

Бігти доводиться з шаленою швидкістю. Перестрибую по п’ять сходинок і просто намагаюсь втримати рівновагу. Та здається ці сходи вічні. Прийшлось витратити десять хвилин , щоб опинитись на наступному поверху, який був набагато більший за всі, що є в цьому будинку. Поглянув на двері, що постали прямо біля сходів. Величезні. Та розглядати цей шедевр немає часу. Тому, не зупиняючись, просто біжу до наступної загадки. 

Відчинив двері потрапляю в справжнісінький лабіринт. Бригадам медаль можна давати. Таке зробили. Минулого разу мені пощастило оминути поверхів двадцять, тому на цей «рівень» я не потрапив. А тепер, дивлячись на таймер, не розумію чи радіти мені чи ні, але у будь-якому випадку часу немає. Перед очами з’являється образ Юстини. Серце починає скажено битись і її образ дає мені надію і непогану таку мотивацію, щоб швидше вибратись з цієї «гри»… Тому не збавляючи темпу, бігу серед цих бетонних стін, намагаючись швидко орієнтуватись в картинах, які, здається, повторюються. 

Цей лабіринт прямо завдання із зірочкою. Хаотично розташовані блоки звісно дають можливість вийти, бо глухих кутів тут немає, але це ще гірше - бо вихід на поверх нижче тільки один, а можливість вийти хоч кудись - з усіх сторін. Саме тому потрібно бути дуже уважним з тими блоками, що перед самим носом.

На кожному блоці є по дві картини. Тварини, пейзаж, портрети, щось з цього є на першій картині, а на другій три ключі, на який би блок ти не дивився. І якщо зрозуміти, що за історія відображається, то можна знайти вихід, але якщо помилитися і піти не до тієї картини,  то можна просто залишитись тут годин на вісім.  Тому швидко орієнтуючись по картинам, находжу вже половину історії.  Це гарна новина, а погана, це те, що та коробка, що блимає, безжалісно вказує на те, що треба пришвидшитись.

Таймер, що встановлений на кожному поверсі, просто б’є по нервовій системі. Іноді здається, що час зупиняється, але то всього на всього перезавантаження часу. Вакула любить витривалість перевірити і тому через кожні півгодини цей годинник вимикається і так десь хвилин п’ять доводиться бачити чорний екран, а потім хоп! І ти розумієш, що часу ой як мало залишилось. Та дякую знайомим, бо витримка в мене ой яка. Нервова система за стільки років напевно вже стала як зі сталі і це рятує…

Іншу частину цього лабіринту проходжу хвилин за десять. Так швидко я ніколи ще не бігав. Та заради того, щоб знову побачити її, готовий попотіти. Бо наразі квест будинок, перетворюється на спортзал, і через це наступні години три я просто бігаю між поверхами розгадуючи дурні загадки повністю пов'язані з Юстиною. 

На поверху, напевно, це сороковий був, я вже думав - збожеволів. Забіг в кімнату і бачив тільки дзеркала, а в кожному її образ. Вона наче вела мене кудись. Намагаючись повернути здоровий глузд, кілька разів струснув головою. Нарешті трішки «протверезів», через пару хвилин знайшов скляні двері, через які вибіг з того скляного царства. Далі все як в тумані.

Двері перші, другі, треті. Велика кількість шляхів і лабіринтів вже засіли в голові настільки, що неможливо адекватно оцінити ситуацію. Тому все більше схиляюсь до того, що треба перевести подих. 

Різко зупинившись, я озирнувся. Не знаю, який поверх, але залишилась година. Ледве стоячи на ногах, намагаюсь охолонути. Серце скажено б'ється від напруги та такого спорту. Зберігач ще як спеціально, кружляє туди сюди. Здається, я почув як чайничок закипає. 

- Ти можеш зупинитись! Вже голова обертом! – вигукнув і сам же пожалкував, бо прийшлось закрити вуха від  відлуння. Треба швидко вибиратись, а то з такими сюрпризами, не знаю скільки ще тут протримаюсь.

- В нас мало часу залишилось. Дозволь допомогти. – спокійно промовляє, а головне тихо, за що йому велике дякую.

- Гадаєш ти просто пролетиш крізь стіни і скажеш як вийти?  - намагаючись відновити дихання, питаю, а сам просто стараюсь заспокоїтись. Вакула схоже добряче вирішив провчити. Всі поверхи задіяв. Як повернусь додому намалюю всю будівлю і буду цю мапу насити з собою. Бо ще один такий квест і я просто буду з молотком ходити, щоб вийти на пряму. 

- Саме так. Мої здібності це дозволяють. 

На це я промовчав, але тепер зрозумів, як цей бешкетник з банки вилазив. Та ця думка швидко зникла. В голові зараз пусто. Намагаючись обдумати запропонований варіант повертаюсь до того, що просто дивлюсь перед собою без думок і гаю час. Дав самому собі ляпаса, трішки оговтався і зробив глибокий вдих, почав бігти. 

Трішки. Залишилось трішки. Говорив сам собі і біг вперед. Зараз єдине, що хочеться це вибратись і побачити свою кохану, а потім дістатись дому, вимкнути телефон та поспати. Але то потім, зараз треба бігти, бо залишилось двадцять хвилин і кілька поверхів. ...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍