Читати книгу - "Кохана мого боса, Iren"

Не пам'ятаю, як опинився на вулиці, але прохолода вдарила в обличчя, коли відчинились останні двері і в цю же мить пролунав таймер. Вчасно. От так тобі! Я встиг! Вигукнув, видихаючи. Впав на коліна, руками опершись о землю, просто намагався перевести дихання. Та хто там дозволить це зробити? Вже через секунду мого плеча торкнулись. 

Підняв голову, побачив незнайомця. "Вам просили передати." - все що він сказав і поклав біля мене конверт, пішов. Не треба бути екстрасенсом, щоб знати, що це від Вакули. Якось тримаючись на ватних руках та ногах, я все таки оперся на одну руку, а другою підтягнув конверт ближче до себе і відкрив, одразу побачив листа. Як завжди. Кивнув самому собі, влігшись на прохолодну землю, прикрив очі на секунду і різко зітхнув, усівся на землю. Стряхнув руки, почав читати, що цього разу випало. 

Відсторонено. Мені більше не дозволено стежити за коханою. Та за кого він себе має?! Вигукнув, розірвав листа навпіл і кинув куди подалі. Ти диви на нього! Встав різко, а в голові запаморочилось, але швидко взяв себе в руки, озирнувся. Десь неподалік задзвонив телефон. Тут можна було не дивитись, одразу впізнаю - мій. І О ДИВО! Дійсно мій. Лежав в кущах неподалік. Струхнув з нього бруд, подивився хто вирішив в такий ранок мене потривожити. Власій? От здивував. Настрій зараз паскудний, та сподіваюсь він не потрапить під гарячу руку. 

- Я - відповів на виклик і став чекати, що ще я дізнаюсь такого незвичного. А сам намагався охолонути, бо здається отой внутрішній чайничок вже надто довго на вогні закипає.

- Привіт, брате! - радісно вимовив. Він давно не телефонував. Та судячи з голосу, вже одужав і повний сил. Хоча логічно, стільки часу минуло...

- Що хотів? - спитав, а сам прикрив очі, які вже злипались. Головне, щоб зміг їх потім відкрити, а то так і заснути можна. 

- Без настрою. Зрозумів. - пролебедів і перейшов до справи. - Тут діло є не завершене. Ти зараз на колесах? 

- Головне щоб при здоровому глузді. - посміхнувшись промовив і швидко додав. - Колеса то завжди знайти можна. 

- Це точно. - затвердив і, зітхнув, вийшов з машини, судячи по гуркоту на тому кіцні.

- І? Продовжувати будеш? Або кладу слухавку. 

- Коней притримай.  

- Чекаю. 

- От і добре. - відкашлявшись, продовжив - Мені тут пташечка дещо розповіла. Є можливість спіймати їх. 

- В мене зараз дежавю. – потираючи перенісся, промовляю після довгого мовчання. - Ви спеціально так робите? Кожне слово у Вас потрібно просити?  

- Ой, ні. - різко промовив, а потім вже більш спокійно. - Пробач, я просто зараз з дітьми, не при них. 

- Добре. Приїду, сподіваюсь, більше дізнаюсь. 

- І я теж сподіваюсь, що дізнаюсь, що з твоїм настроєм. А то зараз я не дуже хочу з тобою зустрічатись. Заспокойся, напевно, а потім приїзди. 

- Ти зараз добалакаєшся я тобі так все випалю і їхати не доведеться.  

- Зрозумів - не дурний. Чекаю. Сподіваюсь, тобі сміливці не трапляться. А то завчасно співчуваю...їм - додав після невеликої паузи. 

- Клади вже слухавку! - огризнувся і одразу почув гудки. От вже... наче не безсмертний, а в закипаючий чайничок рукою лізе. 

Поклав телефон до кишені, через силу відкрив очі, почав шукати, де ж там моє авто, бо про нього в листі мови не було. Знайшов за два квартали звідси. Видихнув, трішки заспокоївся, але серце все ще билось, як навіжене. Сів в машину, зітхнув і знову на секундочку прикрив очі. В думках одразу з'явився образ Юстини. Ця дівчинка мене і тут переслідує, але я не проти. Посміхаючись від однієї думки про неї, відчуваю як тепло розповсюджується тілом і трішки заспокоююсь, після чого все таки вирушаю в дорогу.

Юстина, моя кохана. Вона краще будь-якого заспокійливого, хоча порівняння таке собі. Погоджуюсь. Вона торкається самого серця і дарує такий внутрішній спокій, навіть, простим спогадом про себе. Неймовірна дівчина. Як повернуся, одразу до неї. Хочу побачити її. Не можу все таки без неї. Від власних думок не можу стримати радість. Скоро її побачу – лунає в думках і від цього серце знову б’ється в шаленому темпі. Полонила…

Доїхав до Власія я швидко. Він чекав мене біля ставка опершись о машину і дивившись в протилежний бік. Підійшов я тихо і, поклав руку на плече друга, різко присів. 

- Ти по легше. – дивлячись, що він вже помітив мене, прибрав руку.

- А ти так не роби. – опускаючи руку і розвертаючись вже всім тілом в мій бік, додає - Знаєш, що рефлекси нікуди не ділись. Якби не присів, поцілувався б з моєю рукою.

- Але я ж то присів. – з посмішкою промовив і простягнув руку. – А тепер нормально вже. Привіт.

- Привіт. – потиснув руку і одразу простягнув документи. – Знайомий передав. Ознайомишся?

- Куди я дінусь? – промовив, беручи документи.

Переглянути треба було швидко, бо затримуватись не планую. Я все таки обіцяв зустрітись з нею. Та схоже у мене різко з’являються інші плани. І наша з нею зустріч трішки переноситься. Шкода, що я це зрозумів коли вже дочитав документи.

- Скільки часу в нас є? – перепитую, намагаючись вирішити все для себе.

- Місяць.

- Та то ціла вічність, скажу тобі. – посміхнувся, а в середині здригнувся. Я то вже точно знаю, чому це як ціла вічність. 

- Знову Вакула бушував?

- Не згадуй його, а то ще і він мені «доброго ранку» побажає. – відмахнувся, складаючи документи і віддаючи їх Власію, а в цей час знову телефон задзвонив. Не хочу навіть дивитись хто там.

- Може викинеш цю свою скриньку повідомлень? – посміхаючись промовив, а я вже хотів було відповісти, як задумався. А дійсно. Завершу всі свої справи і нарешті зможу спокійно бути з коханою. А сім-карту дійсно викину після цього, ну її.

- Остання справа і спокій. – промовив, дивлячись на телефон. – Ти ж не проти, що це остання наша зустріч?

- Якщо ти нарешті звільнишся, то я не проти, навіть, якщо ти зараз поїдеш.