Читати книгу - "Найцінніше в житті (історії про Сектор), Юрій Гадзінський"

          Микола тільки встиг прокинутися, як хтось почав гаратати у вхідні двері його будинку. Сильно, грубо, наполегливо. Гуп, гуп, гуп. Так не буде стукати мирний гість, чи спраглий незнайомець. Микола різко підвівся, дістав з під ліжка заздалегідь підготовлений пістолет. З тих пір, як дружина з дітьми виїхали до Європи, чоловік жив сам. Для бізнесу тепер це було безпечніше, адже таким чином він не піддавав ризику рідних людей. Гуп. Гуп. У напівмороці холодного світанку Микола тихим кроком спустився на перший поверх будинку. Серце пропускало удари, долоні змокли від поту. Гуп. Гуп. Гуп. Кого це принесло в таку рань? Востаннє Микола стріляв років вісім тому, та й було це на п’яну голову. Він стиснув сильніше зброю, пальці побіліли. Гуп. Микола неспішно підходив до дверей. І у вікно, як на зло, через фіранку та ранкову млу нічогісінько не було видно, тільки якийсь темний масивний силует. Наче автомобіль…
          — Коля, відкривай, інакше я двері знесу! Ти ж не спиш!
          Микола голосно видихнув та опустив голову. Клацнув запобіжник.
          Василь приїхав не один, та ще й у формі. Обличчя у брата було настільки похмурим, що Микола аж розгубився, коли відчинив двері. Щось сталося. Щось недобре. Один військовий був за кермом джипу, інший – стояв поряд.
          — Добрий ранок – Процідив скрізь зуби брат – В дім запросиш, чи мені на порозі тобі по голові твоїй дурній настукати?
          — А що сталось? Ти чого так рано? – Здивувався Микола, пропускаючи брата всередину. Не роззуваючись, Василь підійшов до журнального столику, де власник дому і залишив свого пістолета, обережно підняв його, покрутив у пальцях. Потім – покрокував до кухні.
          — Сідай, Колю, сідай за стіл.
          Микола сів та вирячився на дуже сильно стурбованого брата. Той теж присів, поклавши пістолет на стіл перед собою.
          — Ти зовсім уже страх втратив? От це – Василь кивнув на пістолет – Це вже ти давно продаєш. Водиш по двоє, по троє за шлагбаум – я знаю. А з яких пір ти цілі групи туди споряджаєш, га?
          — Та чого групи? Я…
          — Вгомонися вже, жадібний старий лис. Я все знаю. Ти чотирьох провів минулого місяця. А ми про що з тобою говорили? Тобі пам’ять відбило?
          — Ну допоміг дістатися до блокпосту, ну і? – Почав і сам заводитися Микола – І що з того? Тобі яка шкода? Тим більше на блокпості Єдлічка був!
          І дійсно, чого це Василь? Бувало, що Микола проводив більші групи, по шість, а то й по вісім бажаючих. А тут – всього четверо. Та і двоє з них уже були знайомі.
          — Єдлічка… — Якось зі злом повторив прізвище старший брат – Я тобі нічого не кажу про Єдлічку. З європейцями у нас буде розмова окрема.
          — Та ж там все нормально пройшло. І Єдлічці я заплатив, там єдине, що не по плану, це вертоліт патрульний, а…
          — Дурень… — Махнув рукою Василь – Іди ти зі своїм Єдлічкою знаєш, куди? Під трибунал піде і Єдлічка, і я, а ти на зону поїдеш. І ніхто не допоможе. Я не зміг, отже, забезпечити контроль!...
          Василь стиснув щелепу. Він опанував себе, подивився на брата. Той продовжував розгублено кліпати.
          — Ти мені от що… — Вже тихіше продовжив Василь – Пообіцяй, що все. Що більше ніяких “туристів” не будеш брати.
          — Я…
          — Пообіцяй. Що ти. Більше. Не будеш. Нікого. Проводити. За блокпост – Ніби вистрілюючи кожне слово, процідив Василь.
          — Та не буду, але поясни нормально, що в біса сталося?!
          — П’ятдесят налий.
          Майже одразу перед Василем на столі опинився повний стакан. Микола знав, що його брат не закусує майже ніколи. Василь вправним рухом спорожнив стакан.
          — Все. Міністерство взялося серйозно. Там фінансування пішло. Тепер наші будуть рулити, європейські колеги на інші завдання перекидуються. Лещенка он взяли недавно з його поляками. Той теж, придурок, бізнес організував. Так що все, перекривай справи, все ховай і щоб більше до блокпостів не наближався. Сидиш нижче трави, тихіше води! Інакше я тебе сам приб’ю. Я встигну, повір!
          Микола вірив. Він рідко бачив брата настільки схвильованим. Що там відбувалося – справа десята, однак якщо каже брат, що бізнес потрібно перекривати, отже так і потрібно зробити.
          …А буквально за день до цього пролунав дзвінок. Номер був знайомий Миколі. Почали затерпати пальці ніг, коли чоловік зрозумів, хто це дзвонить. Був вже пізній вечір, Микола якраз перераховував гроші та збирався іти в душ. Він не боявся зберігати готівку у себе вдома. В тому й полягав недолік чоловіка, що він все менше і менше боявся. А дзвонив один з тих чотирьох. Попрохав допомогти з виходом. Микола збився з рахунку грошей і завмер. Звичайно, що не всі зникали безслідно у Секторі. Було таке, що й у повному складі поверталися невеличкі групи. Але далеко не завжди... Допомога з виходом входила в оплату, яку він вже отримав. Микола важко зітхнув, про себе вилаявся та почав збиратися.
          Вже на початку весни спільно з західними партнерами було розпочато будівництво величезного бетонного муру довкола забороненої території. Міноборони значно підсилило свою присутність біля об'єкта, охочих відвідати місто Прут та місто Шевченко ставало все менше. То тут, то там з’являлися нові історії в інтернеті, однак майже всі вони були вигадками. Декілька тематичних вебсайтів було заблоковано. Велику інформаційну кампанію провели ЗМІ та десяток популярних блогерів, публікувалося багато суперечливої інформації, а потім, зрештою, інтерес до теми вичерпався. Безліч звітів лежало у численних шухлядах численних столів. Розумні люди у високих кабінетах консультували одне одного та займалися аналізом. Особливо хитрі персони все ж продовжували проникати за закритий периметр, і часто подальша доля більшості з них залишалася невідомою. Однак все це вже зовсім інші історії.

Кінець