Читати книгу - "Найцінніше в житті, Юрій Гадзінський"

          Що саме тоді відбулося, достовірно невідомо. Вчені та військові про ситуацію тепер висловлюються вкрай рідко, а репортажів по телебаченню все менше. Однак все ще існують декілька статей в інтернеті, але хто і коли вірив на сто відсотків тому, що публікують в мережі? Реальних очевидців подій, що відбулися у місті Шевченко та його околицях, залишилося мало. На початку вони активно давали інтерв’ю, з’являлися на екранах то тут, то там, їхні дивні історії друкували популярні газетні видання. А потім ці люди зникали і більше ніхто нічого не говорив.
          Тоді ще довкола території не встигли звести кам’яного мура з колючим дротом. На той час увага світової спільноти була зосереджена на глобальній руйнівній війні. І на фоні інших жахливих подій та військових злочинів, інцидент у Шевченківській області не довго був головною темою в Україні. Станом на початок зими все обмежувалось блокпостами, шлагбаумами та перекритими дорогами. Частина області була ізольована. Війна щойно закінчилась – держава поступово приходила до тями.
          Вочевидь, детальне вивчення території, де відбувся інцидент, відклали на невизначений термін. Після того, як росіяни завдавали ударів по критичній інфраструктурі – у людей добами, інколи й тижнями не було світла, газу, теплої й холодної води. І якраз більша частина незаконних проникнень відбувалася у нічній пітьмі. Близько трьохсот квадратних кілометрів. Спорожнілий обласний центр, місто Шевченко, прилеглі до нього села, та містечко Прут, що омивається однойменною рікою. Покинуті квартири та будинки, магазини та підприємства, чиїсь автомобілі та техніка – всього цього було багато і все це дуже приваблювало. Охочих поживитися чужим майном не відлякували ні моторошні чутки, ні страх перед невідомим, ні кримінальний, адміністративний кодекс. Однак мало хто з цих сміливців повертався назад. Як і не повернулося назад декілька добре озброєних груп військових, що відправилися в епіцентр подій невдовзі після евакуації місцевих жителів… Багато теревенили люди, особливо жителі області. І про дивні звуки, що лунали з боку забороненої місцевості посеред ночі, і про спалахи світла в небі.
          Богдан, як йому здавалося, повністю усвідомлював серйозність своєї авантюри та всі ризики, пов’язані з незаконним проникненням до забороненої території. До селища міського типу Чахлик він прибув ще вранці. Їхав у напівпорожньому автобусі разом із двома бабусями та якимось роботягою. З великим містким рюкзаком за спиною, у якісному одязі військового зразку, у добрих шкіряних берцях. Чахлик – останній населений пункт перед Сектором. Люди, що тут проживали, уже звикли до постійно прибуваючих “туристів”. На той час потрапити всередину було неважко, а дехто з місцевих навіть вмудрився організувати щось на кшталт бізнесу, продаючи охочим туристичне спорядження, незрозумілі маршрути, намальовані від руки на зім’ятому папері… Якраз сьогодні у Чахлику Богдан повинен був зустрітися з Миколою. Микола пообіцяв провести його, попрохавши натомість досить велику суму у зеленій валюті. Домовилися без передплат – все на руки, готівкою. Микола зустрів його прямо на зупинці, де Богдан і вийшов. Усміхнений чолов’яга років п’ятдесяти висунувся з фіолетової “шістки” та махнув рукою прибульцю.
          — Ей, козаче! Ти Богдан?
          Похмурий та змучений довгою дорогою Богдан тільки кивнув, підійшов ближче до автівки. Микола енергійно потис руку.
          — Сідай давай. Підвезу, все покажу, все розкажу, тільки свій  ранець величезний зніми, а то не влізеш з ним.
          Богдан мовчки стягнув рюкзак та протиснувся всередину на місце пасажира. Через високий зріст та кремезну фігуру вдалося йому це не одразу.
          — Це сьогодні ввечері я пройду?
          — Ну або після обіду, або під вечір, або вже потім після одинадцятої. Зараз приїдемо, приймеш душ, поїси, я тобі дам інструктаж, розрахуємося. Будеш мати час відпочити.
          — Добре, дякую – Сказав Богдан, розуміючи, що дякувати йому слід в першу чергу товстій купці валюти, що лежала у внутрішній кишені дорогої куртки – Відпочити мені точно потрібно.
          До тієї суми, що попрохав Микола за перехід в Сектор, здавалося, входить все: і гарячий обід, і душ, і консультація, і навіть ніжний масаж. Важко було зрозуміти Богдану, чи це завжди його провідник на такому позитиві, чи просто тішиться з того, що черговий дурень приніс йому заробіток. В переписках та в декількох телефонних розмовах Микола був більш стриманим.
          Старий автомобіль петляв напівпорожніми вуличками, а блідий Богдан намагався опанувати себе та не вирвати прямо в салоні Миколиної “шістки”. Ще змалку він мав проблеми з щитовидною та потерпав від “морської хвороби”. Сам Микола радів неспроста. Сьогодні, якщо все складеться, до Сектору вдасться провести одразу чотирьох. Богдан приїхав першим. Миколі було зовсім не складно нагодувати його, прийняти у себе, дати декілька банальних порад. Тим паче за такі гроші. А за послуги Микола брав багато, він сам це розумів. З іншого боку – до Сектору чоловік дійсно виводив кожного, хто зміг з ним домовитися. Інколи Микола себе тішив тим, що “заламуючи” такий цінник, відлякує нерозумних і слабких, хто точно загине в першу ж годину свого перебування по той бік блокпостів. Він глянув на молодика у дзеркало заднього виду. Той сидів позаду з невиспаним, невдоволеним обличчям. Мовчки витріщався у вікно. Носатий, незграбний, але міцно складений. Приїхав, напевне, з великого міста і ще не до кінця розуміє, куди потрапив. Куди і для чого.
          Селище міського типу Чахлик поступово вмирало. Більшість людей давно виїхали геть. Більшість будинків пустувало, ніхто вже не ходив вуличками у своїх буденних справах, не гасали діти по ґрунтовій дорозі. І хоча до Сектору було ще кілометрів п’ять, Чахлик вже виглядав як його частина. Микола зітхнув, трохи збавив швидкість і обернувся до Богдана, котрий, здавалося, зовсім потонув у своїх думках.
          — Не спи, козаче, вже доїжджаємо!