Читати книгу - "Шлюбний договір"

із головою занурилися в роботу та приготування до Різдва, і тому чотирнадцяте грудня настало для нас набагато швидше, ніж ми очікували.

Еліс працює над новою справою: до фірми звернувся письменник, що попросив допомогти йому подати позов до телевізійної компанії, яка вкрала сюжет з його оповідань і зняла за ним серіал. Оскільки письменник обмежений у коштах, справу доручили молодшому юристу – Еліс. Вона дуже багато працює понаднормово, засиджується допізна, встає рано-вранці, адже це перша справа, на якій буде стояти її ім’я.

Я йду з роботи раніше і прямую до Школи мистецтв. Мій колишній пацієнт, вісімнадцятирічний хлопець, запросив мене на різдвяну постановку, в якій він грає головну роль. Хлопець хороший, але з невеликими проблемами у спілкуванні. Він дуже багато готувався до вистави, і я буду радий побачити прем’єру.

Ми з Еліс навіть не обговорювали вечірку в Гіллзборо, що відбудеться сьогодні ввечері. Відразу ж після дзвінка Вівіан я включив цей захід до нашого з Еліс загального онлайн-календаря, а потім забув про нього. Раніше ми з Еліс могли розмовляти годинами, але відколи в неї суттєво додалося роботи, часу на розмови знаходиться все менше. Я зазвичай працюю від дев’ятої ранку, і мені складно вставати о п’ятій, щоби провести Еліс на роботу. Вечорами вона приходить після одинадцятої і приносить щось із китайської забігайлівки за рогом. Вечеряти ми стали набагато пізніше, та ще й перед телевізором.

Останнім часом ми дивимося серіал, до творців якого подав позов клієнт Еліс – албанський письменник Їрі Каджан. Предмет суперечки – частина із його оповідань зі збірки «Приємні мрії наяву». Серіал про двох нерозлучних друзів – літнього і молодого, що живуть у маленькому містечку в безіменній країні. Серіал має назву «Гаслування»2, запозичену в одного з оповідань книги клієнта. Він іде тільки по кабельному телебаченню, тому що вибивається з формату федеральних телеканалів, однак матеріал настільки дивний, що завоював велику і віддану глядацьку аудиторію, і було знято цілих п’ять сезонів. Як матеріали справи Еліс прислали диски з усіма сезонами, і тепер ми дивимося по одній-дві серії щовечора.

Може здатися, що нас затягнула повсякденна рутина, але це не так. Серіал нам дійсно подобається, і це відмінний спосіб розслабитися після напруженого робочого дня. І взагалі, дивитися разом серіал – це якось дуже по-домашньому. Якщо початок сімейного життя уявити безформною глиною на гончарному колі, то щовечірній ритуал із їжею навинос і переглядом серіалу – непогана можливість дати стосункам устоятися і зміцніти.

В антракті вистави я надсилаю Еліс повідомлення, аби переконатися, що вона бачила вечірку в Гіллзборо в календарі.

– Тільки помітила, – відповідає вона. – Може, не підемо?

– Треба. Думаю, буде цікаво. Зможеш?

– Так, тільки що там на збори сект надягають?

– Балахони якісь?

– Мої в хімчистці.

– Добре, мені час. За п’ять хвилин слухання свідчень.

– Виїжджаємо о шостій п’ятнадцять.

– Окей, цьомки-бомки.

Нещодавно в журналі я прочитав статтю, де йшлося про те, що пари, які часто переписуються упродовж дня, живуть набагато активнішим сексуальним життям і більш задоволені своїми половинами. Я взяв цей висновок на озброєння, і тепер не минає і дня, щоби я не посилав дружині хоча б слівце.

17

Гіллзборо був заснований у дев’яностих роках XIX століття багатими залізничними і банківськими магнатами для захисту від банд, які наводнили в той час Сан-Франциско. Містечко являє собою лабіринт вузьких звивистих вуличок, що кружляють то вгору, то вниз по каньйонах і тому нагадують переплетення складок і згинів в оригамі. У Гіллзборо мало тротуарів, тут немає бізнесу, лише великі будинки з повитими плющем стінами. Якби не уважні й добродушні поліцейські, які допомагають туристам знайти виїзд із міста, в цьому лабіринті можна було б блукати кілька днів, поки не скінчиться пальне, і харчуватися викинутою на смітник чорною ікрою і залишками смаженої баранини з трюфелями.

Ми виїжджаємо о чверть по сьомій. Еліс приїхала з роботи пізно, наспіх переміряла сім нарядів. Я нервую і раз у раз тикаю в навігатор, але сигналу немає.

– Розслабся, – говорить Еліс. – Коли це вечірки починалися вчасно?

Повз нас проноситься «ягуар» тисяча дев’ятсот сімдесят першого року випуску. Автомобіль дуже гарний, кольору «британський гоночний зелений» з жорстким верхом і округленим багажником. Мій напарник Ян каже, що мріє про таку машину. Я додаю газу, намагаючись наздогнати його.

– Для Яна сфоткати, – пояснюю я Еліс.

Але не встигає вона увімкнути камеру на телефоні, як «ягуар» звертає на довгу під’їзну доріжку і зникає за поворотом.

– Грингілл-корт, чотири, – читає Еліс на поштовій скриньці біля доріжки.

Я зменшую швидкість і дивлюся на Еліс:

– Ми точно туди хочемо?

У будинку за адресою Грингілл-корт, чотири навіть ім’я є: «Вілла “Карина”». Воно вирізьблене на кам’яній табличці, що висить на кованих воротах. Спочатку Гіллзборо складався з дев’яти садиб із гостьовими будиночками, стайнями, флігелями для прислуги і сотнями акрів луків та парків навколо. Ворота, перед якими ми зупинилися, ймовірно, вели до однієї з таких садиб.

Довгу, викладену плиткою доріжку обрамляють ретельно пострижені дерева. Нарешті ми в’їжджаємо до величезного, мощеного каменем двору, де стоїть ряд автомобілів, що здаються крихітними на тлі великого чотириповерхового особняка. Еліс нарахувала чотирнадцять машин, в основному «тесли». Ще «мазераті» старої моделі, культовий «сітроен 2CV», синій «бентлі», помаранчевий «аванті» та той самий «ягуар».

– Дивись, – Еліс показує на чорну «ауді» – напевно, машину Вівіан – і темно-сірий «лексус». – Ось і «людські» машини. Так що ми не одні.

– Ще не пізно поїхати, – кажу я майже серйозно.

– Ага, вже. Тут напевно камер понатикано. Думаю, нас уже засікли.

Я ставлю свій джип «черокі» поряд із «міні-купером» в дальньому кінці стоянки.

Еліс опускає сонцезахисний козирок із дзеркалом, підфарбовує губи і пудрить обличчя, а я поправляю краватку, дивлячись у дзеркало дальнього огляду.

Я виходжу і відчиняю дверцята з боку Еліс. Вона граційно випурхує з машини і бере запропоновану мною руку. На верхніх поверхах будинку горить світло. Ми проходимо повз автомобілі, я бачу наше відображення в склі «ягуара». Я в костюмі від Теда Бейкера і новій краватці, Еліс у темно-червоній сукні, яку вона купила для весільної подорожі. Вона називає цю сукню «Строга сексуальність». Волосся у неї гладко зачесане назад і зібране в пучок. Вигляд серйозний та гарний.

– Коли це ми встигли вирости? – шепочу я їй.

–