Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

стежці — безногий жебрак. Перед ним залізна миска з дріб’язком. Я дістаю з кишені копійки й кидаю. Вони гучно дзеленчать, Віктор здригається.

— Що? — питаю.

Віктор бере мене за руку й тягне вздовж рядів, у яких можна заблукати, кудись убік. За рядами продають килими, потім ворота, смітник і майже порожній шлях униз. Знову будинки, якийсь палац, лікарня, вузька вуличка з бруківкою, підвал. «Горілки!» — кричить Віктор із дверей офіціантці в матросці, падає на стілець і, перш ніж я сяду, дістає з сумки якісь аркуші, гортає і починає читати:

— …Ринок у так званій історико-архітектурній частині міста — епіцентр хаосу, смороду й розкладання. Поруч завжди повно всілякого бидла — брудні циганчуки, що нюхають клей із поліетиленового пакета, їхні батьки з непроникними чорними поглядами, що знають все й водночас не відають нічого, обрубки жебраків й алкоголіки, що маскуються під знедолених в останній надії врятуватися від ломки. І просто люди, яким щось потрібно, які говорять і слухають розвісивши вуха. Багно квакає під ногами, як піддослідна ропуха перед розтином. Його бульбашки торкаються твоїх мештів, штанів, шкіри, розносячи інфекцію безглуздої штовханини на периферію цього маленького Армагедону дріб’язковості…

М’ясники своїми товстими волохатими руками хапають ратиці, голови, тулуби, а ще — велетенські сокири, які зі свистом опускаються на плаху, де свого останнього призначення очікують розпластані рештки мертвотних знекровлених коняк і пацюків. Із камінних, облицьованих мармуровою плиткою торгових рядів на рухливі натовпи покупців іронічно дивляться вибрані псячі очі, порожні котячі очниці, людські черепи. А м’ясники, регочучи, шматують туші й ще живі тіла, із яких скрапує кров. Відтяті шматки свіжого м’яса одразу заштовхують у млинці, з яких виповзає гнилий фарш… І довкола всього цього — полчища мух: зелених, синіх, чорних. Кусючих і дзвінких, наче гелікоптер. Вони обліплюють черепи, упиваються своїми довгими хоботами в кістки, щоб висмоктати мізки, і відкладають натомість свої прекрасні, чудові личинки…

Природним відрухом живої людини в такому місці є нудота, блювання, непритомність, смерть… Запах свіжого м’яса, методичні удари сокири, підвішені туші, гамір голосів, що лине догори й збивається у велику лайняну купу під банею цього псевдоцирку. І нікуди втекти, ніяк вирватися…

Степан знервовано метається, але скрізь, куди б не поткнувся, наштовхується на однаково по-рахітичному згорблені спини, сірі плащі, перекошені обличчя, які обертаються до нього лише на те, щоб образити. І всіх потрібно розштовхувати: грубо, брутально, безжально. Чим слабший і беззахисніший вигляд має істота попереду, тим агресивніше слід із нею поводитися. Поспішати, тікати, вириватися, б’ючи цих немічних старців і дітей поміж лопаток кулаком, ногою під коліно тощо. Відрубаний шматок сирого блідо-рожевого (таким кольором медики означують здоровий колір людської шкіри) м’яса невідомого походження відлітає від однієї з плах і впивається йому в обличчя. Сходи надто круті, і йому доводиться стрибати через десяток; уже в польоті він жахається, що зламає собі ноги, а цього робити зараз аж ніяк не можна, бо на носі вибори. Під ногами кілька жебраків, що розпластали свої розшматовані тіла по квадратиках тротуарної плитки, наче фігури на шахівниці… Степан обганяє якогось із сірих плащів, що продовжують оточувати його, і ненавмисно ногою зачіпає іржаву металічну мисочку з кількома сірими копійками — жалюгідний виторг безногого каліки за весь день. Посудина підстрибує догори, перекидається, копійки з неї розлітаються на всі боки. Інвалід підводить до Степана свої червоні ненависні очі, підводиться на двох культях і… плює в обличчя…

Він прокидається, важко дихаючи. За вікном місяць уповні, свище вітер і гавкає, майже завиває пес у сусідньому дворі. За винятком цього — тиша, страшенна німотна тиша, не чути навіть, як дихає його дружина.

Піт на чолі, руках, грудях. Він підводиться, виходить у коридор, до кухні, із якої проникає промінчик світла. Там хтось є. Жінка сидить на стільці з ногами, у самій нічнушці; курить своє погане «Марльборо», п’є чай і читає книгу. Вони перекидаються із Степаном навіть не словами, а лише поглядами. Він нахиляється до неї… бере з її рук склянку холодного чаю, самої заварки, майже чефіру. Тремтячою рукою наближає до рота, робить кілька судомних ковтків.

— Щось сталося? — мляво запитує Тома, у голосі якої немає ні крихти співчуття.

— Сон, — пояснює радше собі Степан, — тільки сон і нічого більше. Я перекинув ногою мисочку з заробітком жебрака.

— То й що? — дмухає синім димом в обличчя чоловікові Тамара. — Іди назад, знову засни й поверни йому те, що винен. Знаєш, як чоловік банує за втраченим? Може, то його останні копійки і він не має за що поїсти вві сні. А може, для нього то зовсім не сон? Може, і для тебе — не сон?

Степан відсахнувся: у жінці було щось відьомське: розпущене волосся з сивинкою у кісці й біля скроні, недобра посмішка, почорнілі очі. Він захотів перехрестити її, але рука не слухалася. Бурмотів «свят-свят-свят», а дружина раптом розреготалася моторошним потойбічним сміхом і… він знову прокинувся. Тома спала поруч, теж неспокійно і знервовано: кидаючись із боку на бік, зітхаючи та стогнучи. У вікно зазирав місяць уповні…

Степан обтирав піт із чола й із-під пахв, коли згадав, як це було насправді: мисочка з кількома монетами, необережний порух ногою в штовханині, дзеленчання посудини, яка аж радісно підстрибує, ударяючись до асфальту. Монети врозсип. Циганчук, який жебрав, дивиться вовком, але мовчить. Степан прискорює крок, він не відчуває нічого, окрім всепоглинаючого роздратування…

Частина 6

Дівчина у смугастій тільняшці подає нам горілку в графині, чарки, сік в пакеті й оселедець на тарілці.

— Як завжди? — питає вона.

— Як завжди, — хитає головою Віктор.

— Я рідко буваю тут удень, — наче виправдовується він. — Це один із небагатьох закладів, що працює після 11-ї, коли місто засинає. Але цей жебрак нагадав мені покійного Терешкуна, коли той бував п’яним, і Тому, про яку так багато сьогодні сказано і яка ніякого стосунку до історії, що тебе цікавить, не має.

— А хто ж має?! — мені вже й шкода його, і водночас я злюсь, бо мені здається, що ми все далі від епіцентру подій, від основи матеріалу.

— Я маю, Марко має. Аня. Та свята трійця, яку ти бачив, має — я про губернатора, вусатого й кандидата. Терешкун має. Та й Тома, врешті, через нього має. Отже, усі. Базар, через який ми йшли, належить вусатому. Наче. Не факт. Можливо, це просто прикриття для містера «Стабільність».

— Хто такий цей вусатий? Шура?

— Шура, Саша, ЦАРЬ. Пох. Ніхто не знає, як він з’явився в