Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

місті. Не так давно. Одразу після бандитських розборок кінця 90-х, коли перебили крутих. Спочатку прибрали Єна, потім Цицю. Царь зайшов непомітно. У нього був туалет у центрі, громадський туалет. Десь за рік він обзавівся лімузином. Але звернули на нього увагу трошки раніше.

— Через вуса й шляпу?

— Ні, через туалет. Там наркопритон. Зайдем туди, як захочеш відлити. Смердюче підземелля. Запах сциклиння та смерті. У нас маленьке місто. Кілька трупів наркоманів у центрі — і пішли плітки. Тоді й виплив дивний чувак, що говорить суржом і їздить на лімузині. Якось самозрозуміло було, що раз його не чіпають менти, значить, усе схвачено. Потім почали говорити, що й базар його, хоч тут є сумніви.

Раптом ми чуємо шум, обертаємось і бачимо його — молодого небритого чоловіка з масним волоссям. Він п’яний, аж заточується.

— Вітя! — кричить він, і на очах сльози.

— А, от і наш герой, — встає з-за столу Віктор. — Марко.

Дівчина в матросці допомагає Маркові дістатися до нашого столу. Він важко падає поруч зі мною й одразу тягнеться до графина горілки.

— Розкажи, як ти познайомився з Шурою, — без передмов і знайомства просить Віктор. — Розкажи, тобі легше стане.

Марко допиває, тягнеться до виделки, вона падає на землю. Він махає на неї рукою та хапає оселедець пальцями. Дивиться на мене невидющим поглядом.

— У мене тато помер, — каже і плаче.

— Співчуваю, — видушую я.

— Пусте, — махає рукою Марко, кладе голову на стіл і засинає.

— Гаразд, тоді розповім я. Може, мені полегшає? Так це й було. Десь так, — Віктор згортає свою куртку й запихає Маркові під голову. — Він, Марко, був п’яний… Отямився десь під ранок, коли поруч уже не залишилося нікого з тих, хто був поруч звечора. Мене теж не було. Тільки він, один. Холод чіплявся до одягу з внутрішнього боку, наповнював крізь шпарини в шкірі все тіло й опікав м’язи. В очах паморочилося, руки тремтіли; щось смерділо — він пригадав, що раніше його вирвало потужним кислим струменем просто на підлогу. На рукавах куртки залишилося кілька клейких плямок-горошинок. Брудна засалена скатертина під затерплою головою то фіалковіло сіріла від непевного проміння несправної лампи денного світла, то на якусь мить зникала в темряві. Порожня сільничка, довгаста та вузька ваза з вицвілими (відцвілими?) пластмасовими квітами. Дешеві речі — як безкоштовна громадська вбиральня — вони огидні та неякісні. А все тому, що легкодоступні.

За спиною відлунювали від кахлів підлоги чиїсь по-військовому різкі й методичні кроки, але обернутися, щоб подивитися, хто то, він не міг. Не було сил. Нічого не хотілося, лише спати. Або розчинитися в хаосі, у сум’ятті небуття. Кроки спинилися десь позаду — за метр, а може, і ближче — він просто фізично відчув, як той, хто спинився, нахиляється до його вуха. Від того, що діється, відгонило кіношністю, дешевим і смердючим сюрреалізмом.

— Мх… — тихо озвався хтось із-за спини, готуючись щось сказати. — Я перепрошую, пане…

Він мусив обернутися й хоч щось відповісти. Цього вимагав якийсь неозначений кодекс, якийсь ген місцевості, де він виріс. Із зусиллям примусив своє тіло поворухнутися — світ поплив перед очима, змигнув, зник у темряві, потім розмазався всіма присутніми барвами й нарешті зафіксувався. Перед ним було обличчя, яке виринало з-над контрастного чорного метелика й білого комірця-стійки.

— Ми зачиняємося… — так само тихо озвався вилицюватий бармен, одяг і делікатність якого геть не пасували цьому приміщенню — велетенській, десь зо сто квадратних метрів, залі, що розташовувалась у залізній будці.

Марко подивився на хлопця майже агресивно — навіщо той потурбував його через таку дрібницю? Хочуть зачинятися? — заради Бога, але до чого тут він? Чому його хоча б на хвилину не залишать самого?

— На жаль, Ви мусите йти звідси…

Це повідомлення було наче повістка з прокуратури, ніби виклик на допит або тортури. Він подивився крізь велике поґратоване вікно надвір, де лиш починало сіріти, і спробував уявити, у скільки разів той, зовнішній холод, лютіший від цього, із яким він не може впоратися тут. Крім того, його примушували рухатися, робити якісь кроки, що могли датися хіба шаленими надзусиллями.

Бармен уже не всміхався, у втомлених очах напроти з’явилася ворожість, і він раптом зрозумів небезпеку та непевність свого становища. Адже в такому стані він не становитиме жодної загрози навіть для дуже втомленого бармена, і той завиграшки впорається з ним — спочатку штовхне додолу, потім почне бити ногами, нарешті вхопить до рук великого тесака з-за стійки і, стиснувши руків’я долонею так, що лезо опиниться внизу… Усе це промайнуло в погляді того хлопця, що виставляв його за двері, а може, йому лише здалося. Марко підвівся, опираючись рукою на стілець, але трохи не розрахував розташування центру ваги та похитнувся. Бармен підхопив його під руку. Легкий (щоб не впав) поштовх у напрямку дверей. Він таки трохи заточився, але встояв. Двері неохоче піддалися й під тиском пружини швидко полетіли назад — назустріч темряві порожнього кафе.

Синдром ампутанта — певний час після операції продовжує боліти чи чухатися відтятий орган — нога, рука, голова. У дитинстві, коли він разом із батьками вперше змінив житло, ще довго, забуваючись, повертався зі школи до старого дому й лише на порозі спохоплювався, червонів, уявляючи непорозуміння, яке от-от мало трапитися. Він знервовано тікав, майже біг від колись свого дому, контури кімнат якого зникали з пам’яті, як і все, що минає; лишалася лише якась тінь, загальна означеність «мій колишній дім», що ховалася за стандартним фасадом, із вікон котрого інколи визирали знайомі й незнайомі фізії — кричали щось одна одній жінки, гиготіли прищаві дівчатка-підлітки, що нещодавно позбулися цноти… У снах він таки потрапляв у ту, навіки втрачену квартиру, відмикаючи її старим ключем, — там хтось уже мешкав; саме спав у ліжку, що стояло точнісінько на місці його дивана. Працював телевізор, але не їхній «Електрон», а нова модель іноземного виробництва з пласким екраном. Він наближався до екрана, стараючись ступати нечутно, вдивлявся в сіру розпливчасту картину й чомусь намагався відшукати на одному з каналів якусь програму. Раптом вмикалося світло, озивалася нестерпно гучна сигналізація, невідомий із ліжка схоплювався, метався до стіни, на якій висіла рушниця, і, націливши її на Марка, зажадав негайних пояснень. Той белькотів щось про своє право бодай інколи, бодай у снах — та це ж сон! — навідуватися в колишнє помешкання, проте зброя в руках нового мешканця однокімнатки виблискувала надто реально, надто зловісно, і він схоплювався, рясно скроплений холодним потом страху.

Вітер задував йому за