Читати книгу - "Той, хто чує дорогу., Янина Кап (Зоя Маг)"

Розділ 13.

Двигун мотоцикла тихо бурчав, перегукуючись із шелестом вітру. Київ повільно витирав із себе сліди гонки, ховаючи в тінях спогади про рев моторів і запах паленої гуми. 

 

Максим тримав кермо міцно, але вже без напруги. Холодний вітер бив у лице, освіжаючи й трохи лоскочучи. 

 

Катя сиділа позаду, притиснувшись до його спини. Її пальці міцно стискали край куртки, ніби трималися не за одяг, а за сам момент. 

 

Дорога повільно розтягувалася під колесами. 

 

— Ну що, хлопче, думаєш, ми з тобою тепер друзі? — глухо скрипнула бруківка. 

 

Максим не відповів. Лише легше натиснув на газ. 

 

Катя вдихнула глибше, відчуваючи знайомий запах шкіри й масла. 

 

— Знаєш, — її голос загубився у вітрі, — я взагалі-то планувала спокійний вечір із фільмом. 

 

Максим легенько усміхнувся, але не озирнувся. 

 

— У тебе дивне уявлення про спокій. 

 

Катя тихо засміялась. 

 

— Ну, спокійний вечір без перегонів і погроз. Це нормально. 

 

Максим нарешті кинув короткий погляд через плече. 

 

— Подумаю про це. 

 

Вулиці міста дрімали, повільно ховаючи денну метушню у своїх старих двориках. Ліхтарі мляво блимали, кидаючи плями теплого світла на бруківку. 

 

Максим зупинив мотоцикл біля техстанції. 

 

Двигун затих, залишивши після себе тільки тишу. 

 

Катя повільно злізла з мотоцикла, поправила волосся й подивилася на Максима. 

 

— І що тепер? 

 

Максим витер обличчя рукою. Очі виглядали втомленими, але в них з’явилася нова впевненість. 

 

— Треба відпочити. Завтра буде ще більше роботи. 

 

Катя схилила голову набік. 

 

— І все? Ні "дякую", ні "вибач, що втягнув тебе в небезпечну гру"? 

 

Максим задумливо нахилив голову. 

 

— Я ж виграв. 

 

Катя підняла брову. 

 

— О, ну тоді гаразд. 

 

Вони обмінялися поглядами. Спокійними, теплими. 

 

Славко, який десь досі тинявся поруч, голосно підняв руку. 

 

— А я тут, до речі! Теж переживав за вас! 

 

Максим кинув йому ключі. 

 

— Закрий майстерню. Іди додому. 

 

Славко перехопив ключі й пробурмотів: 

 

— Ага. Звісно. Я тут, як завжди, зайвий. Ні подяки, ні кави. 

 

Він повільно поплентався в бік воріт. 

 

Максим подивився на Катю. 

 

— Я б таки запросив тебе на каву. 

 

Катя скептично підняла брову. 

 

— Ти знаєш, як це прозвучало? 

 

Максим легенько всміхнувся. 

 

— Як запрошення на каву. Без перегонів. 

 

Катя хитнула головою. 

 

— Ну добре, переможець. Але без дурниць. 

 

Максим зробив крок до дверей техстанції, притримавши її для Каті. 

 

— Обіцяти не можу. 

 

---

 

 

Всередині було тепло й затишно. Лампа кидала м’яке світло на верстати, а десь у кутку тихо жужжав старий холодильник. Запах масла, металу й кави дивним чином створювали комфорт. 

 

Максим поставив чайник на плитку. 

 

— Знаєш, я думав… 

 

Катя сіла на стіл, схрестивши ноги. 

 

— Це вже небезпечно. 

 

Максим кинув на неї погляд. 

 

— Я думав, що весь цей час ігнорував знаки. Але, можливо, я просто боявся їх зрозуміти. 

 

Катя тихо всміхнулася. 

 

— Нічого. Я залишу ще кілька. Може, помітиш. 

 

Максим усміхнувся. 

 

*Чайник зашипів.* 

 

Десь далеко місто видихнуло. 

 

---

 

**Десь у Києві.** 

 

Олексій стояв біля вікна свого офісу. 

 

Його пальці легко стукали по підлокітнику. 

 

— Цього разу йому пощастило. 

 

Він нахилився до телефону й набрав короткий номер. 

 

— Починайте наступний етап. 

 

Його очі потемніли. 

 

— Він ще не знає, що гра тільки почалася. 

 

---

 

**Місто спало.** 

 

Але дороги ніколи не сплять. 

 

І десь у темряві нові знаки вже чекали на тих, хто наважиться їх читати. 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍