Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раптом тіло заворушилося: руки і ноги почали, битися в передсмертних конвульсіях виконуючи свій останній, але страшний танець смерті. Бідолаха щось хрипів. Він був вже майже мертвий, і кашляв кров'ю таки, вже однією ногою знаходяться по той бік життя, чого ж він чекав? Чого не йшов? Що його тримало. З останніх сил він почав видавлювати з себе слова, які переривав кривавий кашель.
- Хан Хан, вас дістане, кех-кехе, з рота полилися темні, кривавіше згустки.
Він вас знайде, і спалить, увесь ваш рід, за те, що ви напали на його розвідників він усіх вас і вашу рідню.
Пролунав хрускіт хрящів, що ламаються.
Не давши договорити останні слово, Тарас перетиснув горло супротивника своїм чоботом і давши тим самим піти в царство тіней полеглого противника.
- Рідню ще мені бруднитиме своєю поганою мовою. Сказав Тарас. Спираючи чобіт об тіло битого, намагаючись відтерти свіжу кров.
- Ось народ пішов, помирає і ще Ханой своєю лякає, буть він не добрий, це у них, цих народів, напевно, як у нас біс, або мара лісова, немає що богові своєму звернеться.
- Тарас
Звернувся до нього Матвій. Суворо подивився на нього.
Я здається знаю, про що він говорив, і він не про мару він мав на увазі, а набагато гірше. У своїх мандрах я багато стоптав чобіт і багато бачив. І з різних місць чув про одне військо, яке йде і змітає людське життя на своєму шляху. Сіє війну і пожинає смерть. Вони грабують міста, а селища заради забави перетворюють на попіл. Вони забирають тих, хто може тримати зброю у свої ряди. Навіть Жінок забирають в особливі загони. Вони якимсь чином затьмарюють їх розум.
Після чого, навіть крихка дівчинка з сусіднього села, і оком не моргне проткне тебе вилами, і піде на смерть, за свого Хана. А хто не може воювати такі як люди похилого віку і діти.
Раптом тяжко стало говорити Матвію, згадуючи ті жахи, які він чув, і навіть не так давно. І мовив він чужим голосом, що навіть після такого бою зуміли висмикнути Тараса з самого себе.
- Людей похилого віку вони вбивали на місці. Продовжував Матвій, на дітей у них були особливі плани.
Знову замовк Матвій, він не міг навіть говорити такі жахливі речі, тому що він дуже любив дітей.
- Вони їдять дітей! Розумієш! Ці нелюди, вони їх жеруть, це для них так просто як свиню зажарити. Вони дітей відгодовують як худобу на забій, щоб
потім сісти їх. У жаху сам для себе промовив Матвій. Взявшись за голову, намагаючись сам себе заспокоїти.
- Це жахливо сказав Тарас. Як їх ще білий світ може винести? Під такими, земля відразу повинна розходиться, і в пекло їх забирати.
Обоє ще мовчали деякі час. Порушив тишу Тарас, і стрепенувся.
- Якщо розвідники поруч, значить і військо недалеко від нас знаходиться. Треба збиратися, треба назад в село усіх попередити, щоб ховалися, втікали і не надумалися з ними ні розмовляти, ні тим більше протидіяти їм.
Матвій, що взявся за голову Тарас почав дорікати йому. Ех Матвій я думаю твоя свічка, яку ти пустив з цієї палиці притягнула і до нас неабияку увага.
- Гайда буди Лесика, будемо повертається назад в село. Йди були малого, та тільки пояснити хто ти і що ти, не налякати малого.
Трупи не здумай показувати, не потрібно йому це бачити. Та ще крику наробить, нам це зовсім ні до чого. Та, з його, неуважністю він їх у білий день не помітить.
Ти краще збери усе необхідне, якщо хочеш з нами йти, ти зрозумів не потрібне, а необхідне. А я забігаю на горбок придивлюся не йде вже хтось по наші душі.
На мить Тарас забарився, він зрозумів, що говорить з Матвієм як з товаришем, неначе він не просто бився пліч-о-пліч бійці, а усе своє життя провів плече до плеча з Матвієм. Це Тараса стурбувало, і не на жарт напружило. Але часу не було щоб вибирати друзів, а вірніше не було часу і в гору глянути, і побачити себе.
- Ти ж не проти допомогти? З тихим криком запитав
Тарас.
- Звичайно я вам допоможу, відповів Матвій. Я ніби і собі допомагаю.
- Десь може бути, і мені чимось допоможете. Гадаю що ця зустріч не випадкова, і розлучимося ми не скоро, не знаю, я просто нюхом чую. Якось незрозуміло і загадково промовив Матвій. І раптом в очах блиснули наче білі блискавки. І він почав збирати залишки їжі і провіант в похідний мішок.
- Дивак. Подумав Тарас, нюхом він чує, видно багато казок на своєму шляху чув. І побувавши в реальному бою почав собі придумувати всяке, ніби він герой, або рятівник. Багато я таких бачив. І на другий день, теж, але тільки не таких вже живих. Головою думати потрібно і на небезпеку не варто лізти, тільки через те, що минулий раз смерті легко уникнув.
- Малого розбуди: Окликнув Тарас Матвія і побіг на горбок, щоб роздивитись, чи не наздоганяє їх небезпека.
Через хвилини п'ять майже не переривчастого бігу, Тарас вже був у мети, на вершині пагорба звідки можна продивитись на багато кілометрів у різні боки.
І те що він побачив змусило його впасти на коліна, і заволати криком підбитого або вмираючого лося.
У тій стороні, звідки ще вдень вони з Лесиком прийшли, щоб пополює і трохи заробити, в тому краю над самим небом горіло небо, виднілася червона заграва від величезної пожежі, не просто пожежі, а як ніби ліс в одну мить спопелів.
Тарас відразу зрозумів, гори його Пеньківка, ціле сіло, оповите полум'ям. І спалахнуло воно не просто так, від незграбності молодого кузня. Воно горіло кров'ю, горіло смертю, горіло сльозами матерів, і криком дітей.
Таке полум'я Тарас, вже бачив того дня, коли померла Соломія.
І коли він витягнув з-під тіла молодої матері маленького хлопчика, узяв його в оберемок і останній раз подивився в очі вмираючий Соломії. Вона шепотіла, тихо, але до останнього вона хотіла зберегти своє дитя.
- Захисти, захисти... Не дай йому померти.
Це було останнє, що вона сказала. Очі затуманилися, і вона вже пішла у світ тіней, останнім видихом випустила дух.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сліпий ліс, Ілля Вінницький», після закриття браузера.