Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

- Він повинен жити, повинен. У кожному пориві вітру чув Тарас, бігши по полю стискаючи маленького хлопчика у своїх руках.

Біг по полю не озираючись, біг довго, скільки вистачило сил, потім ще в два рази довше. Тільки коли видихався, впав, майже неживий, і  все ж руки притискали до грудей маленького хлопчика. Із сльозами на щоках, не знаючи чи зуміє він врятувати дитину, чи наздоганяють їх окаянні, за себе не думав, хоч щось та в житті бачив. А ось це малятко, мабуть  тільки навчилася очі розплющувати. Ні не для того, мати твоя померла і у вітер перетворитися, аби я усе спаплюжив і тебе загубив я тебе захищу.

Впав від втоми, і нестерпної тяготи, від того, що ще сьогодні вранці він спілкувався з односельцями, про неважні справи, призначав зустрічі, тепер їх просто немає. Немає нікого в живих, Тарас точно не знав, але тваринний страх, який його уразив пояснював усе доволі зрозуміло, хто не втік той вже з предками.

Боявся піднятися, боявся що хтось за ними женеться і хоче убити, боявся гонитви. За себе зовсім було вже не страшно. Чоловікові не гоже страшиться смерті, не важливо рибалка він або торговець. Біда на усіх одна біда. І якщо судилося померти, то треба це зробити з мечем в руках.

Але на його долю впала, і доля хлопченя ще зовсім дитя, чим він повинен цьому світу, за що він повинен ось так загинути.

- Жити...

Знову прокричав вітер.

Тарас вже і не сумнівався, що це його мати намагається уберегти своє чадо. Хоч вже померла.

Материнська любов дуже сильна. Хоч смерть вона не переможе, але боротиметься на рівних стільки скільки буде треба.

- Я не зламаюсь.

Тихо про себе, пообіцяв Тарас Соломії, я затримаю свою обіцянку.

- Хлопчик житиме.

Тихо пошепки прокричав вітру Тарас. Пролежавши деякий час в траві і переконавшись

що за ними немає гонитви, він випрямив спину і побачив то що його повергнуло в жах криваве червоне небо, на місці їх будинку.

Він зігнувся чолом до землі, все також міцно тримаючи хлоп'я. Німим криком закричав, і сили покинули його остаточно, він знепритомнів.

***

Тарас більше тижня ховався в окружних лісках, і в засіяних полях. Добре хлоп'я у нього на руках вже їло тверду їжу. Коли не спав то постійно плакав. Видно по матері своїй плаче, не може зрозуміти чому вона не поряд з ним.

 У той час, коли вони переховувався, він не мало таких же людей зі свого села знайшов. Було боляче дивитись  в їх обличчя які втратили не лише свій дах, але майже  усі втратили когось з своїх рідних, і близьких.

Але їх очі, коли вони тебе побачили уперше після жахливої ночі. Очі, які радіють такій на зразок незрозумілої дрібниці, бачити знайоме обличчя. Не ворога, і навіть не мародер, яких було не мало, ще тривалий час розносили все те, що не убив вогонь.

Люди були злякані, на другий тиждень зібралися чоловік двадцять, тридцять. Це були ті люди, які від'їжджали в місто, у справах, були і ті, хто до останнього на полі засидівся, або з лісу пізно повертався. Звичайно, були і ті такі як Тарас, бігли з села. Таких Тарас зневажав, зневажав як себе. За те що не зумів навіть меч підняти, не то, щоб убити хоча б  одного покидька. Не зміг померти як воїн.

У такі моменти, які на нього він брав хлоп'я, і обіймав його усім серцем. Це йому нагадувало про обіцянку. І проходив і смуток, і журба. Є це хлоп'я, і більше нічого не потрібно.

В той час доки вони ховалися на околиці Сліпого лісу. Лесик, так звали хлоп'я.

Знаходився у жінок, які за ним наглядали. Йому було роки три може менше, сумні очі і сяюча посмішка. Коли Тарас лягав на спати, завжди брав його з собою, закутував ковдрою і тихо спав. Тільки тоді Тарас розумів, для чого він вижив, чому чого він живе, заради кого він повинен жити. Це заспокоювало йому душу.

Напевно, він ще тиждень чув від нічного неба, тихе дякую. Здавалося, звичайно, але так хотілося вірити. Що він все робить правильно.

Коли вже набіги мародерів зупинились, група тих хто вижили вирішила повернуться у своє село. Вірніше, так вирішив Тарас. За той час, проведений в лісі, без розголосу його призначили лідером. Тарас так і не міг зрозуміти за які заслуги, і чому. Але не заперечував, він робив свою справу і якщо люди так хочуть так тому і бути. Слабким, простіше перекласти відповідальність на іншого. У той час слабкими були усі. Тай Тарасу було не легко. У нього померла не лише його мрія, про тихе і спокійне життя, але і його любов. Навіть не сказана любов, не визнана і не взаємна.

Хоч, як би . Вона йому подарувала дитину, але не так як він цього хотів, або в мареннях бачив. Дитина не його, але з ним а вона сама мертва.

Слабкими були усі. Тарас не в якому разі не падав духом, він просто немає на це право і віддавав накази, кому і як і що робити, і його покірно слухали.

- Ми повинні всі вижити і Пеньківку ми  заново відбудуємо. Ще побачите, ми встанемо з попелу ясною жар-птицею, і буде люд, до нас приїжджати, будинки ми побудував міцні. І стіни зведемо навколо села.

Тарас і сам не вірив, що говорив. Але він говорив ніби не для цієї жмені людей. А запевняв Лесика, щоб той не плакав і не переживав по дурницях.

Може і хто народжується ситою людиною, але я таких ще не зустрічав, за все потрібно боротись.

 У Тараса не було іншого вибору, як тільки стати лідером,  повести за собою, і не дати занепасти духом усіх інших. У той час він передав Лесика жінці, щоб вони за ним наглядала і виховували. У Лесика з тієї миті не було рідні, батька або матері. Залишок села, що вижив, став йому і матір'ю і батьком, і усіма родичами. Він був не один таким, чиїх батьків убили, або спалили живцем. Дітей, що вижили, трохи було, і мало хто мав когось живих з родичів. В основному дітей рятували, хапаючи на руки і тікаючи з села.

Брали в оберемок і бігли, тоді було неважливо чий він. Ніхто не хотів бачити дитячу кров і їх трупи.

Скільки часу пройшло Тарас і не пам'ятав. Але настав той ранок, той жахливий ранок, коли усі повернулися, до свого згорілого села.