Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

– Я пропоную тобі угоду, – почав він своїм спокійним голосом. – Ти допоможеш мені зрозуміти, чому наша раса не скористалася Ключем, і з’ясуєш, як ми зникли.

– Зникли? – перебив я, не приховуючи здивування.

– Так, – він нахилив голову, ніби висловлюючи жаль. – Ми зникли. Те, що ти бачиш перед собою, – лише залишок від того, ким ми були.

– І що я отримаю натомість? – наважився я, хоча голос трохи тремтів.

Він підняв руку з видовженими пальцями, жестом, що був одночасно граційним і владним.

– Я допоможу тобі повернутися до твого фізичного тіла. А також буду твоїм провідником у розвитку разом із Ключем.

Це прозвучало майже як обіцянка. Але щось у його тоні змушувало мене відчувати, що не все так просто.

– Розвиток? – уточнив я.

– Ключ – це не лише інструмент. Це живий організм, зі свідомістю. Він відкриває тобі нові можливості, але й вимагає від тебе змін.

Він зробив паузу, ніби перевіряючи, як я сприймаю його слова.

– Ці трансформації відбудуться на всіх рівнях – фізичному, ментальному, енергетичному. І навіть на рівнях, які тобі поки що невідомі.

Ці слова були схожі на попередження. Щось у його голосі підказувало, що назад дороги вже не буде.

– Чи готовий ти?

Я вагався, але не довго. Як би там не було, я не мав вибору.

– Готовий, – сказав я твердо.

Теріанець схилив голову, наче віддаючи данину моїй рішучості.

– Добре. Моє ім’я – Поводир. Я один із тих, хто створив Ключ. Моя роль – допомагати носієві симбіонта розвиватися разом із ним. Але знай, це шлях не для слабких.

Він говорив це так, ніби вже знав, через які випробування мені доведеться пройти.

– Імовірно, – продовжив він, – тебе чекатимуть рішення, до яких ти не готовий. Дії, які ти не можеш зрозуміти, доки не зробиш їх.

Я не знав, що на це сказати, тому просто кивнув.

– Щодо твого стану, – раптом додав він, змінивши тему. – симбіонт адаптується.

– Що? – я відчув, як у грудях стиснулося.

– Я казав, симбіонт має свою свідомість. Потрапивши у твоє тіло, він не впізнав його. Ти – землянин з минулого. Для нього це було нове середовище.

– Тобто Зерно, вибач Ключ вирішив, чи підходжу я йому?

– Саме так. І він прийняв тебе. Тепер злиття майже завершене.

Його слова викликали в мене цілу бурю думок. Я не знав, як реагувати – злякатися чи радіти.

– І що далі? – спитав я нарешті.

Поводир знову усміхнувся своєю тонкою, ледь помітною усмішкою.

– Скоро ти повернешся у своє тіло. Але те, що буде далі, залежить лише від тебе. 

Він розвернувся і пішов в білий туман. Граціозна хода і шелест тканини його одягу виглядали велично.

– Як мені зв'язатися з вами Поводир? – вигукнув я вслід йому.

– Поклич мене! – не озираючись відповів він, майже розчинившись.

***

 

Я повільно розплющив очі, коли кришка капсули почала беззвучно від’їжджати назад. Спершу мої думки були розмитими, а зір розпливчастим, ніби я дивився крізь каламутну воду. Важке дихання відлунювало у вухах, і лише за кілька секунд все минуло. Наді мною схилилися знайомі обличчя: Кук, Ліе, Кхал і навіть Фурі. Їхні вирази обличчя нагадували суміш полегшення та стурбованість.

– Ну й налякав ти нас, хлопче, – промовив Кук, голос якого був звично рівним, але цього разу з нотками щирої турботи. – Уже думали, що ми тебе втратили.

– Що сталося? – пробурмотів я, намагаючись піднятися, але моє тіло було наче  гумове. Важкість у кожному м’язі була такою, ніби я пробіг марафон.

Ліе, торкнулася мого чола невеликим сканером. Її очі зустрілися з моїми.

– Ти був у комі, Ден. Більше місяця. Капсула підтримувала твоє тіло, вводила поживні речовини та забезпечувала всі життєві функції. Але твої показники були на межі. Ми вже втратили надію.

– Місяць, – видихнув я.

Вже більше 2 місяців пройшло з мого зникнення на озері. Певно мама та сестра змирилися з тим, що я потонув. Як вони тепер? Ні, я знаю сетра в мене ще те шило, з характером. Вона дасть собі раду в житті, та й маму підтримає.

Кхал, заговорив:

– Ми довго тримали тебе у стабільному стані, але це мало свої межі. Якщо б твій організм не почав показувати позитивну динаміку два дні тому, я б наполіг на припиненні експерименту.

Я втупився в підлогу, намагаючись обробити інформацію. Місяць… цілий місяць, я був поза межами свого тіла. Але там здавалося пройшло не більше доби, час сприймався як уві сні, тільки це був не сон.

– Як ти почуваєшся? – перервав тишу Кук.

– Слабкість… Трохи запаморочення. Але найбільше мене мучать спрага і голод, – відповів я і, зробивши паузу, додав: – І ще… Кук, ти помилявся щодо симбіонта. Ви не так переклали. Теріянець назвав його Ключем.

Кук і Фурі синхронно перезирнулися. Їхні обличчя стали серйозними, і Кук задумливо протягнув:

– Ключ… Це може змінити все наше розуміння послання.

– Розмови потім, – втрутилася Ліе, поклавши руку мені на плече. – Дену треба поїсти. Пішли в їдальню, там і поговоримо.

Вона защіпнула на моїй шиї невеликий обруч, і я відчув, як одяг почав розгортатися навколо мене. Через мить я був одягнений у зручний комбінезон із напрочуд м’якої, приємної на дотик тканини.

– Прикольно… – пробурмотів я, не перестаючи дивуватися їхнім технологіям, але пішов за ними в їдальню, спираючись на Ліе.

Їдальня зустріла нас звичною атмосферою: тепле світло, запах свіжої їжі, легкий гул систем життєзабезпечення. Я сів за стіл, і переді мною відразу поставили піднос із їжею. Не роздумуючи, я почав поїдати все, що було переді мною.

– Ого, Ден, так ти всю базу поглинеш! Легше. – посміхнувся Кук, підливаючи собі кави.

– Місяць без їжі… Я думаю, я заслужив, – відповів я з повним ротом, і всі розсміялися.

Між ковтками я почав розповідати. Спершу нерішуче, перевіряючи чи повірять мені, потім упевненіше. Я описав, як відділився від свого тіла, як бачив трансформацію симбіонта. Розповів про зустріч із Поводирем і як уклав з ним угоду.