Читати книгу - "Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero"

Розділ 14

Четвер. Цей день тягнувся, як жувальна гумка, яка от-от порветься, але чомусь не рветься.

Я не раз ловила себе на тому, що вдивляюся у дзеркало і нервово поправляю зачіску, хоча досі була в халаті й з рушником на голові. Потім бігла перевіряти телефон, ніби хтось мав написати щось термінове. Потім поверталася до дзеркала, обираючи інший светр.

— Сашо, ти ненормальна, — пробурмотіла я сама собі, сідаючи на ліжко.

Ще вдень Кирило написав, що не встигає повернутися з відрядження і, схоже, мені доведеться йти самій. І це був момент, коли паніка досягла піку.

— Сашо, це ж просто літературний вечір, не весілля, — вмовляла я себе, нервово вдивляючись у гардероб.

Але якась частина мене наполегливо вважала, що це найвідповідальніша подія місяця.

До «Атріуму» я прийшла трохи раніше. Звичайно, я могла б почекати вдома, але натомість, як розумна людина, вирішила краще понервувати на місці.

Кав’ярня була вже напівзаповнена. Хтось розмовляв, хтось гортав книги, які продавали біля барної стійки. Атмосфера була майже ідеальна — тепле світло ламп, запах кави, тихий гул голосів і м’яка музика на фоні.

Я вибрала столик неподалік сцени, сховала руки під стіл, щоб не було видно, як я їх стискаю, і зробила вигляд, що спокійна.

Ярослав прийшов рівно о 19:00. Він озирнувся, помітив мене й одразу рушив до столика.

— Привіт, — він посміхнувся і легко сів навпроти.

— Привіт, — відповіла я, роблячи все можливе, щоб не видати свого хвилювання.

Ярослав виглядав розслабленим. Його улюблений темний светр, трохи скуйовджене волосся — ніби він просто вирішив зайти сюди між важливими справами.

Я хотіла щось сказати, але в цей момент відчула вібрацію телефону. Це був Кирило.

Кирило: Все ще в дорозі. Не хвилюйся, все буде добре.

Так, звісно. Легко йому казати. Він же не сидить тут, роблячи вигляд, що повністю контролює ситуацію.

— Ти бувала на таких заходах? — запитав Ярослав, ніби відчувши, що я починаю зависати.

— Декілька разів, — я швидко включилася в розмову. — Але, чесно кажучи, зазвичай я більше слухач, ніж активний учасник.

— Я теж, — кивнув він, а потім з легким усміхом додав: — Хоча одного разу мене витягнули читати вірші.

— І як це було?

— Як найгірший кошмар людини, яка не вміє читати вірші вголос.

Я розсміялася. Мені здалося, що нарешті лід трішки розтанув.

Ми ще трохи поговорили про заходи такого формату, улюблених авторів, поки люди поступово займали місця, а ведучий готувався до початку.

Я вже майже заспокоїлася, коли раптом помітила знайому постать біля входу.

Кирило.

Він саме проходив до дальнього столика, зробивши вигляд, що нічого особливого не відбувається. Але, знаючи його, я була впевнена, що він усе бачить, усе чує і, скоріш за все, ще й робить нотатки у своїй голові, щоб потім дати мені докладний аналіз ситуації.

Я ледь стримала полегшений видих.

Добре. Я більше не одна.

 

Вечір розпочався.

Було багато цікавих виступів: місцеві автори читали уривки з книг, хтось розповідав про літературні новинки, навіть влаштували невеличку дискусію про сучасну прозу.

Ярослав уважно слухав, іноді коментував тихо, щоб не заважати, і я несподівано для себе ловила себе на думці, що більше не відчуваю напруги.

Все йшло гладко, поки одна з дівчат-організаторів не вийшла на сцену і не сказала:

— А зараз ми хочемо зробити невеличку імпровізацію! У нас є кілька уривків із різних книжок, і ми випадково виберемо двох людей, які їх зачитають!

Я обережно відсунулася в глибину стільця, ніби це могло мене врятувати.

— Отже, перший учасник...

Вона подивилася на список гостей.

— Ярослав!

Я швидко глянула на нього. Він усміхнувся, але його погляд говорив щось на кшталт: «Ну ось, я це відчував».

— Другий учасник...

Я ще сильніше втиснулася у спинку стільця.

— Саша!

В повітрі зависла мить тиші.

Ярослав повернувся до мене й ледь стримав сміх.

— Ну що ж, здається, у нас є спільна доля, — пожартував він.

Я розгублено перевела погляд на Кирила. Він просто підняв великі пальці догори, мовляв: «Ти справишся».

 

На сцені я відчувала себе максимально неприродно.

Мені дали аркуш із текстом. Я подивилася на нього й побачила, що це був уривок із класичного роману, де головний герой і героїня вперше освідчуються одне одному.

Ой.

Ярослав кинув погляд на свій аркуш і ледве стримав посмішку.

Ми почали читати.

Після першого ж речення Ярослав настільки серйозно вимовив свою репліку, що я ледве стрималася, щоб не розсміятися.

— Ти така прекрасна, що навіть зірки тьмяніють у твоїй присутності...

Я піджала губи, відчуваючи, що якщо зараз підведу очі, то остаточно зірвуся.

— Я... я не можу повірити, що це відбувається... — прочитала я, намагаючись не заїкатися.

У залі хтось тихо хихотів.

Мені здавалося, що це триває вічність, але нарешті ми дійшли до останньої фрази.

— І тоді я зрозумів... що моє серце належить тобі, — драматично завершив Ярослав.

Зал вибухнув оплесками.

Я опустила аркуш і подивилася на нього.

— Це було... весело, — прошепотіла я.

— Це було незабутньо, — відповів він із хитрою усмішкою.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍