Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Розділ 5

Наступний ранок дійсно нестерпний. Голова тріщить так, наче хтось всю ніч цілеспрямовано бив по ній. І ні, це не перебільшення. Алкоголь точно не те, чим я можу зловживати. Тому обіцяю собі, що такого ніколи не повториться. 

Крім цього на попереку красується темно синій синець, який я отримала вчора. Все ж удар об дзеркало автомобіля не минув безслідно. Намагаюсь потягнутися, та щемлячий біль не дає цього зробити. Подумки помічаю, що варто чимось намастити, проте розумію, що це не надто допоможе ситуації.

Декілька хвилин просто лежу, аби заспокоїтись. Адже пам‘ятаю розмову з Марком. Кожне слово і погляд. Гадаю, що ніколи не зможу забути те, що читалось в його погляді. 

Байдужість в перемішку з жалем. Бо я хочу неможливого. Саме так він думає. А що бажаю і думаю я Марка точно не хвилює. 

Помалу встаю і прямую у ванну. Контрастний душ нічим не допомагає моєму самопочуттю, проте зовнішній вигляд все ж свіжішає. Коротке волосся збираю у щось типу гульки та іду на кухню. 

Вип‘ю кави й одразу полегшає. Саме так і заспокоюю себе, проте розумію, що сьогоднішній день я, скоріше за все, проведу в ліжку. 

Проте переступаючи через поріг вітальні я завмираю. Бо з кухні лунає нехарактерний для Марка сміх в перемішку з іншим… жіночим. 

Міцно стискаю пальці в кулаки, від чого нігті неприємно врізаються в ніжну шкіру долонь. Прикушую губу, усвідомлюючи, що там точно з‘явиться ранка. Та байдуже. Бо цей звук наче ехо звучить в голові. 

Сміх. І знову сміх. 

Такий, який я ніколи не чула від Марка. Бо зі мною він стриманий та холодний. А з кимось іншим здатен ось так посміхатися та радіти. 

Не знаю скільки часу я ось так просто стою, але в якийсь момент починаю чути фрази, які стають все чіткіші. Наче я була в трансі, і от нарешті повернулася до реальності. 

— Як довго ти ще плануєш жити тут? — звучить жіночий голос, який я автоматично записую в категорію конкуренток. 

— Скільки потрібно буде, — на диво голос Марка звучить стримано. Так само як і зі мною. Майже…

Бо після цих слів я чую звук, що характерний для поцілунку. 

— Не злись. Ти ж знаєш ситуацію. Я не можу її покинути. Вона пропаде сама, — у відповідь звучить знайомий голос, а я вкотре мовчки ковтаю сльози.

— Вона не дитина! — і тут я з невідомою жінкою цілком згідна. — А ти їй не нянька. Я втомилась бути запасним варіантом, коли тобі немає з ким няньчитись. Вчора ми мали зустрітися, але натомість ти побіг за цією вискочкою. 

— Вибирай вирази, Настю, — наче грім звучить голос Марка, проте сльози уже омивають обличчя. — Ти не про подругу говориш. Тому спочатку думай, а потім говори. 

— Он як. Тоді більше не телефонуй до мене, коли наскучить цей дитячий садок. Я втомилася грати в ці ігри. Якщо я потрібна тобі, тоді зроби вибір. Сьогодні, Марку. Інакше завтра я зникну. 

Здається минає лише секунда, як я чую наближення цієї жінки по стукоту підборів паркетом. Встигаю лише стерти доріжки зі сліз, хоча будь-хто, хто придивиться, побачить заплакані очі. 

— Здається у будинку все ж мешкає щур, — голосно звучить над головою голос подруги Марка і я, не чекаючи більше нічого, біжу у свою кімнату. 

Зачиняюсь, даючи волю емоціям. І як довго він обговорює мене з нею? Скільки розповідає? Невже і про почуття мої вона знає?

А я дурепа гадала, що все не так погано. В реальності ж Марк просто насміхається. Наді мною і моїми почуттями. І всі слова лише брехня.

Розумію, що більше тут бути я абсолютно не хочу. Бачити Марка не бажаю. Саме тому, попри своє самопочуття, я одягаюсь. Напускаю волосся на обличчя та одягаю окуляри для зору, які інколи ношу. Виглядаю відверто кажучи жахливо. Наче побита. Проте перебувати в будинку не хочу. А доза кофеїну мені досі просто необхідна. 

Коли у двері лунає тихий стукіт я завмираю. Підходжу та слухаю, намагаючись навіть не дихати. Знаю хто там стоїть. Але від того не легше. 

Підходжу до дзеркала, намагаючись стерти потоки сліз. Окуляри не допомагають, адже в очах пелена, що заважає нормально бачити. 

— Сонь, відкрий, — сталевий голос звучить з-за дверей. 

Серце відразу стискається, варто почути його. Відчуваю себе жалюгідно, особливо розуміючи, що Марк знає про те, що я чула фактично все. 

Підходжу до дверей і відчиняю їх, доки не передумала. Бо знаю, що не почую нічого хорошого. Проте бажання покинути будинок все ж присутнє, тому варто швидко закінчити цю малоприємну розмову.

 

Марк не чекає на запрошення і мовчки проходить у глиб кімнати. Чи злить це? Та ні. В моменті здається, що я взагалі нічого не відчуваю. Проста втеча здається найкращим виходом з цієї ситуації. Тож я надіюсь на те, що скоро опинюсь на свободі. 

— Ти не повинна була чути те все, — початок вибачення мені дуже подобається! — Те, що відбувається в цьому домі, стосується лише нас з тобою. Я не хочу аби ти думала, що я з кимось ділюсь проблемами. 

— Я не проблема! — звірюсь у відповідь. — Тобі легше так думати, аніж прийняти той факт, що ти вкотре помиляєшся на мій рахунок. Але це твоє право. Просто залиш мене, і не заважай жити так, як я хочу. 

— Он як? Повертаємось до вчорашніх розмов? — запитання звучить, і я розумію, що бажання знову сваритись у мене немає. — Хочеш взяти повністю відповідальність за своє життя на себе? Впевнена, що впораєшся? — знущання, яке я чую в його голосі, злить. Але можливо він правий. Я надто довго сиділа на шиї у дядька. Варто почати щось змінювати. Як мінімум знайти роботу. 

— Все зміниться. Я маю в житті те, що важливіше за все. Навіть за тебе, — ковтаю сльози, промовляючи ці слова. — Хоча колись я була впевнена в тому, що ти завжди будеш на першому місці. 

Його обличчя не виражає здивування, хоча в погляді щось змінюється. Я відчуваю цю зміну всім тілом, адже очі починаються бігати, наче вивчають мене. Намагається зрозуміти де ж тут брехня, проте вона відсутня. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍