Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Я маю мрію. Її мені відкрив батько, і саме так я відчувала себе ближчою до мами. Адже це було також тим, чим вона жила і дихала. І саме це мама передала й мені. Такий був її спадок…

Я досі пам‘ятаю день, коли татко подарував мені фотокамеру. Її камеру. Я тремтячими руками торкнулась подарунка, який відтоді став самим особливим та найкращим. Ще нічого не викликало в мені такої радості як той день. І тепер я хочу зробити правильний вибір. У свою користь. В користь свого майбутнього. Інакше згорю в полум‘ї почуттів, які просто вбивають мене. Це відчувається, як рана, що ніяк не може затягнутися. 

— Це правильний вибір. Твоє життя тільки починається. Ще стільки всього прекрасного ховається в майбутньому. Поруч будуть люди, яких ти вважатимеш особливими. Вони завжди будуть поруч, але… — Марк раптом замовкає, і я розумію які слова хотів би промовити далі. Його погляд говорить замість нього.

«… але не я».

Ось так просто він виштовхує мене зі свого життя, хоча колись обіцяв завжди бути поруч. Відштовхує, наче я дійсно нічого не варта. Так легко і швидко. І я нічого не можу з цим зробити. Відчуваю себе такою безпомічною та самотньою, що навіть лячно. Бо ніколи не відчувала схожого. 

— Тоді просто залиш мене. Дай робити помилки. Дай свободу. І, чорт побери, дай мені нарешті тебе забути, — про останні слова я жалкую відразу, як промовляю. Бо злість в очах Марка зникає, і натомість там зароджується розгубленість.

Так, я досі все відчуваю, милий… І гадки не маю коли це зміниться.

— Ти ж казала…

— Я брехала, ясно? Бо як інакше повинна була повернути твою прихильність. Ти ж моя сім’я. Єдина, Марку. Окрім тебе і дядька я не маю нікого. І от в моменті ти віддаляєшся. Потім їдеш з країни, а по відчуттях ти наче втікав від мене. І от виявляється що так і було. Гадаєш я відчувала щастя та радість? Дідько, та ти ж буквально дістав мене із прірви. А потім сам туди ж і штовхнув, — голос зривається на крик, який контролювати все складніше, проте останні слова я фактично шепочу. Я не плачу, але біль в грудях, здається, помалу вбиває мене. Бо те, що я бачу в очах Марка далеко не розгубленість, як здавалося спочатку. Там я бачу вину.

Чортову вину. Відчуваю жалість, і ненавиджу його за це. Бо не потрібно мене знову жаліти. І він це знає. Адже коли залишилася сиротою, то саме це я бачила в очах свого оточення. Тільки Марк завжди ставився до мене інакше. Не списував все на втрати. Не змушував відчувати себе жалюгідно. Він бачив мене, а не мої рани. І це змусило забажати жити. І саме це підтримувало в мені те життя, яке, здавалось, у мене відібрали разом із сім’єю.

— Вибач, я просто не можу інакше. І ти знаєш, що так було правильно. Поглянь як ти виросла. Сама. Без моїх порад. І далі будеш ставати тільки сильнішою. Я не хочу тебе топити, — кожне його слово здається ще більш абсурдним за попереднє.

— Я поруч з тобою навчилась знову дихати, — шепочу, роблячи крок до чоловіка. Обіймаю його, ховаючи обличчя у вигині шиї. Вдихаю.

І ще. І ще раз.

Відчуваю як тіло наповнюється теплом, коли важкий видих вивільняється з його грудей. Хочеться жити в цих обіймах. 

— Сонь…

Ім'я звучить, як попередження, але я ігнорую. Хитаю в знак непокори, дужче стискаючи його тіло. 

Не відпускай…

Молю подумки, хоча впевнена в тому, що Марк все розуміє. І в моменті коли його руки притискають мене у відповідь — тону. Усвідомлення раптом накриває мене з головою. Відпустити його я не зможу ніколи… Навіть якщо сама цього забажаю…