Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

Розділ 7: Голос із минулого

Промінь сонця впав на подушку. Лайра протерла очі, повільно підвелась і озирнулася. Квартира була тихою — Макса не було видно, тож вона вирішила влаштувати сюрприз. У її світі господиня мала дбати про дім. А якщо вона в чужому домі — тим паче треба залишити добрий слід.

На кухні вже пахло чимось… незвичним. Лайра стояла біля плити, у футболці, закоченій до ліктів, і зосереджено помішувала велику каструлю. Там щось пузирилось, пахло чимось між хлібом і цукровою ватою… і трохи димом.

— У нас у Південній частині Аскелії це нормальний спосіб приготування, — говорила вона сама до себе. — Спочатку вариш, а потім сушиш. Ну, або навпаки…

Двері в кімнату рипнули — і з’явився Макс.

Він був босий, у шортах, і… без футболки.

М’язистий торс, рельєфні плечі, волосся трохи скуйовджене після сну — виглядав він так, ніби щойно вийшов із рекламної заставки про ідеального хлопця. Лайра завмерла, ложка зупинилася в повітрі, а в голові в неї чомусь відключилась думка.

Ох, ну... ну... в моєму світі такого не носять. Вірніше, не знімають. Або щось не так із гравітацією... чи з моїм пульсом?

— Ти… вариш хліб? — Макс подивився на каструлю, потім на неї, потім знову на каструлю.

— Ну, так. Без печі на рунах довелося імпровізувати, — швидко відповіла Лайра, намагаючись не пялитись на його торс, хоча очі весь час тікали туди зрадницьки.

— І… ти вирішила зварити його в каструлі?

— Він майже тримає форму!

Макс підійшов ближче, зазирнув у каструлю й понюхав вміст. Його брови злегка здригнулися.

— Він… тримає форму приблизно як розталий зефір.

— То добре чи погано?

— Залежить від твоїх очікувань, — Макс усміхнувся і потер потилицю. — Але, слухай, те, що ти взагалі вирішила щось приготувати — це вже приємно. І смішно. І трохи… небезпечно.

— Я просто хотіла подякувати. І відчути себе… ну, як удома. — Вона на мить знітилась, потім додала з усмішкою: — У нас у родині казали: якщо їжа не пахне загрозливо — то це просто перекус.

Макс засміявся, підійшов до столу, налив собі води, не кваплячись. І знову — ну чому він такий спокійний, коли напівголий?!

— Слухай, — озвався він, — може, краще я покажу тобі місто? Прогуляємось, подивишся, як тут у нас все влаштовано. Без каструль.

— Ти серйозно? Прямо зараз?

— Авжеж. Але умовно кажучи — тільки не вар хліба на голові, добре?

— Нічого не обіцяю, — вона стримано всміхнулася. — Але я вдягну свої нові сандалі. Вони не кусають пальці, як ті з шипами.

— Чудово. Пів години — і рушаємо. А хліб… краще зніми з вогню. Бо якщо каструля вибухне — я вже не зможу тебе прикрити перед сусідами.

— У твоєму вигляді зранку ти можеш прикрити будь-що, — ледь чутно пробурмотіла вона, коли він вийшов з кухні.

Макс чекав її біля дверей. Цього разу — вже в футболці. Але чомусь Лайра була навіть трохи розчарована. Їй здавалося, що вона ще не встигла надивитись на його плечі… чисто з анатомічного інтересу, звісно ж.

— Ти виглядаєш… — Макс обвів її поглядом, — вау.

Вона стояла в білій сукні, трохи вище колін, легкі тканини спадали хвилями, підкреслюючи її струнку фігуру. Волосся зібране в недбалий вузол, губи легенько підфарбовані… хоча вона цього не помічала. Усе робилось інтуїтивно. А ще — вона посміхалась.

— Це хороше «вау» чи типу «що це за весільна сукня на пікнік»?

— Це «як добре, що я не пішов на пару, а замість цього гуляю з найзагадковішою дівчиною у місті», — відповів він із щирою посмішкою.

— Ти вмієш говорити речі, від яких… ніяковієш, — прошепотіла вона, опустивши погляд, але очі її світилися.

Вони вийшли на вулицю. Місто зустріло їх шумом, запахами кави, автівок і пилу. Для Лайри це було як подорож у зовсім інший світ. Власне… так воно і було.

Вона зупинялась біля кожного ліхтаря, дивилась на банкомати, вітрини магазинів із одягом, що виглядав як зброя модної армії.

— Це все ваші магічні артефакти? — запитала вона біля торгового автомата, коли Макс кинув монетку й узяв собі воду.

— Ні, це просто техніка. Ми тут більше в технології, ніж у чаклунстві.

— А ці… що світяться і видають запахи булочок?

— Пекарні. Просто… звичайні пекарні.

— У вас дуже дивна цивілізація, — сказала вона з повагою.

Макс розсміявся. Її щирість була неймовірно чарівною.

На зупинці вони присіли на лавку. Поруч якась бабуся годувала голубів, які виглядали як пташині версії мафіозі. Один навіть намагався стрибнути до Макса на плече.

— У вас птахи завжди такі зухвалі? — спитала Лайра, відганяючи голуба з надмірною впевненістю в очах.

— Це просто місцевий бос. Його звуть Гриша. Якщо кинеш йому хліб — він дозволить тобі пройти.

— І якщо не кину?

— Він викличе зграю.

Вони засміялися обоє, і Лайра мимоволі торкнулась його руки. Мить — і тиша. Її пальці були теплі, ніжні. Макс зустрівся з нею поглядом.

О, ні… що ти робиш, Лайро? — подумки вичитувала себе вона. Але рука не забиралась.

Макс лише посміхнувся. М’яко. Не як герой із фільму. Як хтось, хто дивиться і бачить. І їй це подобалось.

— Слухай, а ти ж розумієш, що звучиш як персонаж із книжки? — озвався він після паузи.

— А ти розумієш, що твій світ здається мені абсолютно божевільним?

— Та, справедливо. Але знаєш що? Мені подобається це божевілля з тобою.

— І мені… подобається ця дивина з тобою, — тихо сказала вона.

Вечір. Прогулянка тривала вже кілька годин. Макс і Лайра сміялися, сперечалися, ділилися враженнями. Її волосся розвіювалося вітром, а очі блищали нестримною енергією життя.

Та коли вони опинилися біля старого мосту, Лайра раптом замовкла.

— Що сталося? — тихо спитав Макс, нахиляючись ближче.

— Просто згадала… її. Лінн. Вона була мені за все. Єдиний голос здорового глузду в божевільному світі. І я залишила її. Там. Сама…

— Можливо, вона змогла втекти. Можливо, вона так само шукає тебе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍