Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

назавжди.

Можливо, саме тому той стіл і був таким — щасливим.

Іноді офіціант легенько проводив рукою по скатертині й усміхався, бо знав: якщо пара обрала цей столик — усе складеться.

А скатертина просто лежала собі, тихо ворушачись від вітру, і гріла світ своїм невидимим, але відчутним теплом.  

 

Історія про крилатий балет і вдячне місто

 

  У місті Ф., де небо завжди було трошки ближче, ніж здається, жила собі особлива зграя голубів. Вони не просто літали — вони творили у повітрі справжній танок.

Кажуть, усе почалося ще з одного старого птаха, на ім’я Сивий, що жив на шпилі старої ратуші. Він не любив звичайних польотів — йому хотілося краси. І от, одного дня, Сивий почав тренувати молодших. Вони підіймались разом у небо, кружляли, вивчали повороти, фігури, зльоти, спуски, спіралі.

Роки минали, і зграя ставала все вправнішою. Аж одного ранку, просто над площею міста, вони піднялись високо-високо — і почали.

Танок. Як Диво.

Голуби летіли у строю, злагоджено, мов за нотами. Вони малювали у повітрі фігури, схожі на квіти, серця, хвилі. Перехрещувалися у польоті, пікірували, зависали — і знову здіймалися в небо. Це було настільки витончено й синхронно, що перехожі зупинялися просто посеред вулиці, задивляючись угору.

Маленькі діти роззявляли роти. Студенти знімали на телефони, пенсіонери аплодували, а музиканти починали тихо грати, ніби самі ставали частиною вистави.

Після танцю зграя завжди опускалась до однієї з кав’ярень на розі — тієї, що з мозаїчною плиткою, жасмином у горщиках і усміхненою баристкою. Там їх уже чекали: зі шматочками печива, крихтами круасанів, зернами і — найголовніше — з подякою.

Бо в місті Ф. усі знали: це не просто голуби. Це — митці. Танцівники неба.

І кожного разу, коли вони здіймались у височінь, хтось на площі обов’язково казав:

— О, пішли! Танцювати!

 

Історія про дружбу, терпіння та чорнильну магію 

 

У місті Ф., у всіх школах — від найстарішої цегляної до нової зі скляним дахом — вже багато років учителі наполягали: писати треба чорнильними ручками зі сталевим пером.

— Бо гарний почерк — це не просто красиво, — казали вчителі. — Це повага до себе і до того, хто читає.

Але школярі... ну що школярі? Вони лінувалися. Ручки з пером здавалося складними, чорнило розмазувалося, пальці чорніли, а літери виходили криві та сердиті.

І чорнило... ображалося.

Йому ж так хотілося творити красу! Тонко вливатися в папір, утворювати вишукані рядки, залишати по собі витончені закарлючки, крапочки і завитки. Воно мріяло бути мистецтвом — а його ігнорували.

І от одного дня чорнило вирішило: досить.

Коли учні сіли писати диктант, щось змінилося. Перо ковзало по паперу, наче балерина по сцені. Кожна літера — ідеальна. Кожне слово — ніби з шрифтів старовинних манускриптів. Абзаци — симетричні, витончені, гармонійні.

Учні дивилися на свої зошити з подивом:

— Це… ми? Це наше?

Директорка школи зберегла кілька аркушів у рамочках.

А наступного дня… все стало, як було. Почерк знову повернувся до нерівного, лінькуватого вигляду. Чари розвіялись.

Але діти вже побачили — як воно могло бути. І більше не хотіли писати абияк. Почали самі просити додаткові уроки каліграфії, купувати гарні ручки, вправлятися вдома.

І чорнило знову текло по сторінках — цього разу без магії. Просто з любов'ю.

А в одному з класів, на стіні, повісили табличку з написом:

"Гарний почерк — це діалог між тобою і майбутнім читачем."

 

Історія про слова, силу доброти

й несподівані метелики в місті Ф. 

 

У місті Ф. люди були загалом спокійні, врівноважені, навіть трохи задумливі. Вони любили тишу в парках, гарячий хліб з пекарень і повільні розмови на лавочках. Але, як і всюди, іноді траплялось — хтось десь втратив терпіння, десь у черзі чи поспішаючи, і з уст виривалося щось різке, колюче, лайливе.

Це були миті, що одразу псували настрій — наче дощ у розпал свята.

І в місті жила дівчинка на ім’я Лада. Вона мала чутливе серце і великі очі, що завжди дивилися трохи глибше. Коли вона чула лайку — їй ставало по-справжньому погано. Не від образи, а від того, як це змінювало світ навколо. Ніби фарби блякли, музика затихала.

І от одного вечора, коли сонце сідало за дахами, а в місті повіяло першою прохолодою, Лада, сидячи на своєму улюбленому підвіконні, прошепотіла подумки:

— Хай зникне лайка назавжди. Нехай замість неї з’являється щось красиве. Хоч би щось... Аби не...

Вона сама не повірила, що це спрацює.

Але на ранок місто прокинулося іншим.

Коли продавець на базарі обурився через зламані ваги й вигукнув щось грубе — з його вуст вилетів… метелик. Блакитний, з золотим напиленням на крилах, він кружляв над яткою, сідав на диню, а потім полетів угору, залишивши людей роззявленими.

Таке саме сталося в автобусі, коли водій сварився з пасажиром — і замість слів з вікон вилетіли рожеві метелики з візерунками, мов вишиванка.

Люди не могли повірити своїм очам. Лайка більше не звучала. Вона ставала метеликами.

Згодом містяни почали усміхатися замість сердитись. Бо важко злитися, коли перед тобою літає маленьке диво. Хтось навіть почав ловити метеликів у фотоапарат, а діти складали казки про чарівну силу слів.

А Лада — мовчала. Але кожного разу, як бачила новонародженого метелика, всміхалась:

Світ слухає. Варто тільки щиро попросити.

 

Історія про зиму, тепло і домашні радощі 

 

У місті Ф. зима приходила не одразу — вона підкрадалася, як кіт на м’яких лапах: спершу дотиком до ранкових шибок, потім — хрустом під ногами, а тоді — білим подихом над дахами.

Але справжній знак, що зима оселилась надовго, з’являвся в повітрі: дим. Сіро-білий, м’який, ніби пух, він піднімався з пічних труб і завивався кучерями в небі, мов мереживо.

Місто Ф. мало ще багато будинків із печами — старими, розписаними квітами, або новими, але з таким же живим жаром усередині. І кожного зимового дня дим сплітав над вулицями візерунки, мов хто вишивав повітря теплою ниткою.

У цьому димі було щось особливе. Він пахнув… дровами. Але не просто — а по-різному. То липа злегка солодка, то яблуня — трохи пряна, то стара вишня — з відтінком спогадів.

А ще