Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

І серед цього всього з’явилося щось справді приємне – очікування завтрашньої розмови з Балажем.

“Як він там? Чи все у нього добре? Чи ще читає газету в улюбленому кафе?”

З цими думками Аня поставила чашку на стіл, закрила очі й заснула, знаючи, що завтра буде ще один цікавий день.
 

Наступного дня Аня, як і планувала, подзвонила Балажу.

— О, моя юна подруго, яка приємна несподіванка! — радісно відгукнувся він, коли почув її голос.

Аня усміхнулася.

— Доброго ранку, Балаже! Я давно хотіла вам зателефонувати, але то робота, то інші справи… Як у вас справи?

— Та все чудово, Аню, все чудово. Вітер жене листя вулицями, кава, як завжди, гаряча, а газети, як завжди, пишуть дурниці, — він тихо засміявся.

— Звучить так, ніби у вас стабільне й добре життя.

— Аякже! Вже в такому віці пригоди шукають мене самі, як-от несподівані дзвінки від молодих панянок! — пожартував він.

Вони ще трохи поговорили про погоду, книги, навіть зачепили тему її нової посади. Балаж, як завжди, слухав уважно, вставляючи мудрі зауваження.

Але попри приємну розмову, десь у глибині душі Аня чекала іншого.

Каміль.

Учорашній вечір залишив у ній якесь незрозуміле тепло. Вона не могла пояснити, чому, але їй хотілося знову побачити його сьогодні. Хотілося почути його жартівливий тон, побачити, як він знову зробить якусь дивну витівку.

Проте день минув, а Каміль так і не з’явився.

Аня розуміла, що вони не домовлялися про зустріч, але все одно час від часу ловила себе на тому, що кидає погляди на двері магазину. Чи не зайде він, як зазвичай?

До кінця робочого дня вона вже майже змирилася. “Мабуть, зайнятий, має свої справи”, — подумала вона, трохи навіть роздратовано, намагаючись приховати власне розчарування.

І ось, коли вона вже збиралася закривати магазин, двері різко відчинилися.

— Та-даааам! — урочисто вигукнув Каміль, заходячи з якимось великим пакетом у руках.

Аня підняла брови.

— Каміль, що ти влаштовуєш?

— Рятую ситуацію! — з серйозним виглядом відповів він. — Я знаю, що ти чекала мене весь день.

— А хто тобі це сказав?

— Твоя душа, моя дорога Аня. Вона кликала мене!

Аня засміялася і схрестила руки на грудях.

— І як же ти почув її поклик?

Каміль таємниче примружив очі.

— Я — телепат.

— Ой, тільки не це…

Він театрально поклав руку на серце.

— Як жорстоко! Я тут, між іншим, цілий день влаштовував таємну місію заради тебе!

— Що за місію?

Каміль раптом витягнув із пакета… кумедну рожеву піжаму у вигляді єдинорога.

— Ти ж казала, що у тебе холодно вдома! Ось, тепер будеш модно грітися.

Аня ошелешено подивилася на нього, а потім розсміялася.

— Ти серйозно?

— Абсолютно! — він гордо підняв підборіддя. — Це найкращий подарунок у твоєму житті, погодься.

Аня взяла костюм у руки й критично його оглянула.

— Ну… скажімо так, він точно найоригінальніший.

— От і добре! Тепер ти зобов’язана одягнути його та надіслати мені фото!

— Ще чого!

— Ах, яка невдячність!

Вони ще трохи пожартували, і, зрештою, Каміль провів її додому. І хоча він, як завжди, смішив її своїми дивацтвами, Аня все одно відчувала в ньому щось більше.

За всією цією комедією ховалася справжня турбота.

І це хвилювало її більше, ніж вона хотіла собі зізнатися.

Наступного дня Аня почувалася чудово. Магазин був заповнений клієнтами, і навіть Лілі сьогодні не бурчала. Все йшло ідеально, поки в дверях не з’явився високий чоловік із чарівною посмішкою та легкою недбалістю у зовнішньому вигляді.

— Можу вам допомогти? — запитала Аня, помітивши, як він уважно розглядає сувеніри.

— Насправді так, — чоловік трохи нахилив голову, посміхаючись. — Шукаю щось особливе… для особливої людини.

— Гарний вибір, — вона простягнула йому красиву шкатулку.

— А чи можу я дізнатися ім’я тієї, хто мені допомагає?

— Аня, — коротко відповіла вона.

— Прекрасне ім’я, як і ви, — сказав він, не відводячи погляду.

Аня лише чемно усміхнулася, і саме в цю мить у магазин увірвався Каміль.

— Аню, ти сьогодні довго працюєш? — його голос був трохи напружений.

— Привіт, Камілю. Ще кілька годин, — відповіла вона, не відволікаючись від клієнта.

Каміль підійшов ближче, змірявши француза поглядом.

— Це твій знайомий? — запитав той.

— Це Каміль, — сказала Аня, відчуваючи напруження в повітрі.

— Дуже приємно, Камілю, — чоловік простягнув руку.

Але Каміль навіть не збирався її тиснути.

— Хто це? — різко запитав він.

— Клієнт, — відповіла Аня, зітхнувши.

Француз посміхнувся і звернувся до неї:

— Ви неймовірно харизматична, і я б із задоволенням запросив вас на каву.

— Вибач, друже, але в неї інші плани, — різко перебив Каміль.

Француз підняв брови:

— І хто ж ти для неї?

Каміль зухвало усміхнувся:

— Той, з ким вона вечеряє сьогодні.

Аня відчула, як у неї всередині закипає злість.

— Вибачте на хвилинку, — вона усміхнулася клієнту, потім схопила Каміля за руку і потягнула його ближче до виходу.

— Каміль, що це було?!

— Що? Я просто…

— Ти просто поводишся, як власник! — Аня гнівно подивилася на нього.

— Він на тебе витріщався, як…

— Як клієнт, який хоче зробити покупку!

— Ой, Аню, ти справді цього не помітила? Він не просто…

— Навіть якщо так, ти не маєш права вирішувати за мене, з ким мені пити каву чи вечеряти!

— Тобто ти б погодилася? — буркнув він, схрестивши руки на грудях.

— Не знаю. Але знаєш, що точно знаю? Що мені не подобається, коли на мене так тиснуть.

Каміль розгублено кліпнув очима.

— Я не хотів тиснути…

— А от і хотів. І це було дуже некрасиво.

Він винувато опустив голову, явно не очікуючи такого повороту.

— Вибач… — пробурмотів він.

— Ось і добре. А тепер дозволь мені повернутися до роботи.