Читати книгу - "Син"

сонце. І думав про те, що все це колись перейде до його синів.

Артуро був відомий усім як чоловік, який без вагань вирве серце з грудей свого ворога. Та при цьому він був іще й такою людиною, яка, володіючи цілим містечком і маючи вродливу дружину й чотирьох дітей, неодмінно зупиниться, щоб допомогти старезному індіанцеві знайти маленького чорненького камінчика.

Звичайно ж, він не вірив, подібно до темних селян, у провидців чи оракулів. Його пращури заснували Університет Севільї, а він сам, як і його брат, навчався в Папському університеті й змалечку розмовляв однаково добре іспанською, англійською та французькою мовами. Але того дня Артуро вже не покладався так сильно на свої знання: американці-бо нещодавно спромоглися перемогти в битві при Сан-Хасінто, і він занепокоївся за свою родину.

Перемога ця відбулася всупереч здоровому глузду: з одного боку було військо, що складалося з добре підготовлених солдатів, а з другого — збіговисько варварів-невігласів, злочинців-утікачів і спекулянтів. Так, Техас протягом якогось часу був відкритим для американців, але тисяча вісімсот тридцятого року кордон для них перекрили. Однак, незважаючи на це, вони й далі нелегально прослизали на територію, де було чимало нічийної землі, а законів як таких не існувало. Щось подібне трапилося за давніх часів на кордонах Римської імперії, коли вестготи здобули перемогу над їхньою армією. Мабуть, Бог накладає прокляття на гордовитих.

Артуро Ґарсія мовив до провидця: «Чи можу я запитати тебе про те, що хвилює мене?» Старий індіанець відказав: «Аякже. От тільки на відповідь не дуже розраховуй». Артуро спитав: «Чи втрачу я свою землю?»; провидець, розгнівавшись, мовив: «Іди геть! Я не збираюся базікати з тобою про тлінні матеріальні цінності. Мене хвилюють лише питання про людський дух, філософію та природу Всесвіту».

— Але ж індіанець не міг такого сказати, — перериваю я розповідь Марії.

— Так, він був індіанцем. Та хіба це синонім слова «невіглас»?

Перш ніж я встигаю щось вимовити у відповідь, вона прикладає свої пальчики до моїх уст і розповідає далі:

— Тієї ночі Артуро так і не зміг заснути — усе думав про те, як же йому зберегти своє майно. Тож наступного ранку він знайшов провидця й запитав знову, чи не відберуть у нього землю. Індіанець відповів: «Хоч п’ятсот миль пройди звідси — ні в кого не знайдеш таких породистих коней, такого великого будинку й такої вродливої дружини, як у тебе. Ти походиш із давнього роду й маєш чотирьох гарних, здорових синів. А я всього-на-всього сліпий, знедолений індіанець. Це ти мав би навчати мене життю, а не я тебе». Артуро Ґарсія сказав: «Але ж ти мудрий». Провидець відповів на те: «Я старий. Такий старий, що пам’ятаю, як дитинчам грався на тому місці, де стоїть нині твій будинок». Артуро заперечив: «Не може цього бути — оселю цю збудували майже сто років тому». Індіанець відповів: «І все-таки я точно це пам’ятаю. Тут колись була величезна скеля — завжди тепла, навіть узимку. Мабуть, її основа була біля самісінького центру планети. На ній я колись відпочивав щоночі разом зі своєю дружиною та всіма нашими дітьми. Потім цю скелю, мабуть, знищили. А я пам’ятаю, що вона підростала щороку — наче була живою істотою».

Артуро Ґарсія знав, що така скеля справді була: її підірвали, а на залишках — звели будинок. Але роки минали, і скеля непомітно підростала. І ось уже зі стін стала осипатися штукатурка, а підлога скрізь прогнулася так, що в центр кімнати не можна було покласти кульку, адже вона одразу скочувалася до якоїсь зі стін. Урешті-решт дошки познімали, а каміння — роздробили-розкришили й викинули геть. Але ж індіанець ніяк не міг про це знати! Артуро сказав до нього: «Старий, я допоміг тобі, і тепер ти мусиш допомогти мені. Чи втрачу я свою землю?»; коахуільтекан затамував дух аж на десять хвилин, а тоді мовив: «Моя відповідь тобі не сподобається». Артуро пробурчав: «Я так і думав. Однак мені треба почути це на власні вуха». І провидець мовив: «Пробач, але ти втратиш не лише свою землю, а й дружину та синів. Їх усіх і тебе самого вб'ють американці».

Того вечора голова родини Ґарсія довго стояв на терасі свого будинку, спостерігаючи за синами, які гралися в зеленій травичці. Його красуня-дружина стояла поряд, а на його безкраїх землях вакуерос випасали незліченні стада худоби.

Артуро ніяк не міг збагнути, чому його, таку хорошу людину, має спіткати аж така жахлива доля. Після всіх цих роздумів він узяв алебарду — найстаровиннішу зброю, що дісталася йому від предків, які воювали з французами, голландцями й маврами. Нагостривши лезо так, що воно з легкістю могло б перерізати волосину, Артуро знайшов старого коахуільтекана й відрубав йому голову одним ударом. Однак голова ця, назіть відокремлена від тіла, подивилася на нього й вимовила слова жахливого прокляття.

— А як же легені? — ще раз перериваю я розповідь. — Без легенів голова ніяк не може видавати зву…

Пальчики Марії знову лягають на мої вуста, і вона веде далі:

— Минуло кілька місяців, і Артуро, непокоячись за свою дружину й синів, відправив їх до Мехіко, де вони мали б спокійно жити, поки не минуть небезпечні часи. Та не встигли вони й через річку переправитись, як на них напали білі солдати. Хлопчиків американці повбивали, а з їхньої матері по-звірячому знущалися, аж доки вона померла від ран.

Артуро Ґарсія, пообіцявши собі ніколи більше не одружуватися, дотримав свого слова. Після другої війни, тисяча вісімсот п’ятдесятого року, він поїхав до Остіна й заплатив усі податки. Лише завдяки своєму вмінню розмовляти, читати й писати англійською (а вмів він це навіть краще за будь-якого столичного американця-юриста) Артуро зміг зберегти бодай щось зі своєї власності. Половину його земель одразу конфіскували — прискіпалися до якихось неточностей у документах. Утім, так і не змогли до ладу сформулювати, у чому саме полягають ці неточності.

Минуло двадцять років, і Артуро Ґарсія вбили — разом з усіма його вакуерос. Його небіж — тобто мій батько — успадкував будинок і землю. Моя мати сказала, що дуже хоче, аби він продав усе це американцям. Але почула у відповідь:

— Вони ж убивці.

На що й відказала:

— Краще продати їм усе, ніж серед них жити.

Та мій батько наче збожеволів, думаючи про неозорі пасовиська, що дісталися йому в спадщину. Тож не минуло й півроку з дня вбивства його дядька, як він разом із моєю матір’ю став жити на цих