Читати книгу - "Син"

Будинок і всі родинні скарби мої батьки знайшли незайманими. Прочитавши щоденники свого дядька, тато таки відшукав могилу того старого індіанця й відкопав скелет. Він перепоховав рештки провидця (голова його була відрубана, як і йшлося в нотатках Артуро Ґарсія), знайшовши для цього якомога спокійніше місце — під мальовничою хурмою біля чистого струмка. До могили батько поклав гострого ножа й мішок із бобами — знадобиться, мовляв, індіанцеві в потойбічному світі. Чомусь він був переконаний, що цим зняв прокляття з нашої родини. Однак ти, Пітере, добре знаєш, що це нам аж ніяк не допомогло.

Розділ 43

Ілай Мак-Каллоу

1854—1855 рр.

Тієї зими нас відправили замість кордону до міжріччя Вошіто й Кончо. Узимку індіанці зазвичай відсиджуються у своїх селищах, однак минулого року техаський уряд загнав п’ять сотень команчів у Кліар-Форк річки Бразос. А землю, яка ще далі на схід, перетворили на резервацію для двох тисяч індіанців із племен каддо й вако.

Зазвичай у резерваціях індіанцям бракувало їжі. Усі спроби навчити червоношкірих тих прогресивних способів вести господарство, які знають білі, лишень змушували їх голодувати ще більше. Адже всі врожаї, які вони вирощували, або не достигали через посуху, або ж їх з’їдала сарана. І ще — їм було надзвичайно тісно на цьому, за їхніми уявленнями, малесенькому клаптику землі. Місцеві «блідолиці» скаржилися на те, що індіанці з резервацій крадуть їхню худобу; індіанці — на те, що білі крадуть у них коней і випасають своїх корів на їхніх землях. Що ж до нас, жодного індіанця ми там не впіймали; а з білими, яких ловили, не могли нічого вдіяти.

Тим часом оселі білих уже виростали, мов гриби після дощу, на відстані пострілу від кепроку. «Блідолиці» селилися за сотню миль по той бік фортів Белкнап, Чедберн і Фентом-Гілл — на територіях, де армія аж ніяк не могла захистити їх. Однак їм чомусь було начхати на те, що всю східну частину Ллано патрулює один-єдиний загін рейнджерів. А уряд уважав так: нехай ці вошиві селюки, які не голосують і не вкладають свої кошти в передвиборчі кампанії, самі дають собі раду, хай би якими вони були важливими для добробуту штату. Жодного нового податку. Рейнджери обходяться дорого.

Одного квітневого вечора ми розташувалися табором на верхівці меси. На відміну від інших загонів рейнджерів, ми розпалювали багаття так само обачно, як індіанці: у ямах чи струмках, що пересохли, і обов’язково — подалі від дерев (адже листя відбиває світло від вогнища). У радіусі тридцяти чи сорока миль від нас простягалися неродючі землі; річка звивалася поміж месами, скелями, ерозійними стовпами, а також — нескінченними каньйонами, пологими пагорбами та заростями ялівцю. Уже вкривалися молодим листячком дерева — карликові дуби, в’язи й тополі, що росли вздовж струмків; на річкових мілинах зеленіла трава — бутелоуа та бородач. Усе це, разом із червоними скелями й темно-синім небом (зірки Великої Ведмедиці яскраво сяяли над нашими головами), було дивовижною картиною. І попри те, що нам не вдалося за останні шість місяців упіймати жодного індіанця, ми раділи лишень тому, що минула пора лютої нічної холоднечі (нарешті не відморожуватимемо більше пальці на ногах!). Ми вже вляглися спати, аж раптом угледіли на сході, у невеличкій долині, якесь дивне сяйво, що ставало дедалі яскравішим і яскравішим. За п'ять хвилин ми, осідлавши коней, помчали донизу — у напрямку пожежі.

Коли прибули на місце, будинок іще палав. Біля дверей лежав обгорілий скальпований труп — жіночий. Тіло її чоловіка, обтикане стрілами, валялося неподалік — у кущах. Стріли мали по два жолобки, а сліди індіанських мокасинів звужувалися спереду; я одразу зрозумів, що тут погосподарювали команчі. Цю оселю збудували нещодавно: стайню та коптильню щойно взялися споруджувати, а загорода для худоби ще сочилася живицею. Ми нашвидкуруч обшукали руїни будинку й забрали всі цінні речі, які тільки знайшли (зокрема Йокуму Нешу дісталося ціле багатство — срібний медальйон, а Руфус Чоут здобув ножа «Барлоу»). Після цього — помчали наздоганяти індіанців.

Їхні сліди були досить чіткими. Проїхавши приблизно милю, ми наштовхнулися на свіжий труп малого хлопчика — йому проломили голову. Діставшись річки, ми побачили, що індіанці дуже постаралися, аби заплутати свої сліди: незліченні ланцюжки відбитків копит простягалися в усіх можливих напрямах, перехрещуючись один з одним. Тож наш капітан пустив мене вперед. Усі ці сліди були надто чіткими, і тому я, не звертаючи на них уваги, завів наш загін на середину річки. І ось ми вже добралися досить довгої кам'янистої ділянки берега. Я добре знав, що команчі зробили саме так: зайшли в річку й вийшли ось тут. Отже, тільки-но каміння закінчиться, сліди поні знову з'являться.

Так воно й було: незабаром напрямок руху індіанських коней видала прим'ята трава. Лише слідів було явно менше, ніж якби тут проїхав увесь гурт команчів. Так чи інакше, ці сліди вели до стрімкої скелі — мабуть, на її верхівку піднялися котрісь із індіанців, щоб подивитися, чи немає за ними погоні. Їхати в тому напрямку було надто рано, тож я знову повів рейнджерів уздовж річки. Проїхавши близько півгодини, ми знайшли серед каміння світло-блакитну сукеночку. Цей одяг аж ніяк не міг належати тій високій огрядній жінці, яка згоріла; сукенку радше зняли з дівчини-підлітка.

— Схоже на те, що вони везуть полонянку, — мовив наш капітан.

— Можливо, — обізвався лейтенант Мак-Клеллан. — А може, вони вбили її та викинули кудись у чагарники, як і того хлопчика.

Хто-хто, а я добре знав, що вона жива. Команчі взяли її в полон разом із братом, але він або був занадто малим, або ж забагато кричав і плакав. Дівчина виявилася досить розумною, щоб поводитися спокійно — незважаючи на те, що з нею зробили, перш ніж прив’язати до коня.

Ми постояли біля води якусь хвилю, збираючись із думками та вдивляючись у всі ці каньйони, ерозійні стовпи, кедри, високу траву… Індіанці могли бути де завгодно. І, оскільки не потрібно бути Наполеоном, щоб із легкістю влаштувати засідку в такій місцевості, ми вирішили триматися відкритої рівнини, що пролягала вздовж річки.

Проїхавши ще кілька миль, ми дісталися повороту, де біля води ріс густий тополиний гай. Нічна темрява вже поступалася денному світлу (сонце поволі сходило позаду нас). Ми з капітаном вирвалися