Читати книгу - "Природа всіх речей"

мох пережив усі геологічні епохи, відколи зародилося життя.

Мох пережив усі ці розмаїті геологічні епохи завдяки процесу адаптаційних змін.

Мох здатний змінити свою долю, змінивши або своє місце проживання (тобто перебравшись у сприятливіший клімат), або внутрішню будову (тобто мутувавши).

Впродовж століть мутація моху виявлялася у безкінечному процесі привласнення й відкидання певних рис, що зробило мох пристосованим до різних умов: стійкішим до висихання, менш залежним від прямого сонячного світла й здатним ожити після багаторічної посухи.

Колонії моху змінюються так швидко й кардинально, що ці зміни, ймовірно, відбуваються безупинно.

В основі безупинних змін лежить суперництво й боротьба за існування.

Колись мох, скоріш за все, був іншою рослиною (ймовірно, водоростями).

З огляду на те, що світ зазнає постійних перетворень, мох може з часом стати чимось зовсім іншим.

Те, що стосується моху, стосується всіх живих істот.

Ця теорія навіть самій Алмі видалася сміливою і небезпечною. Вона знала, що ступила на слизький шлях — з погляду не лише релігії (це її не надто турбувало), а й науки. Рухаючись до висновку, як скелелаз — до вершини гори, Алма розуміла, що ризикує втрапити в пастку, яка за історію людства підстерегла не одного знаного французького мислителя — в пастку l’esprit de systeme, коли спочатку вигадують колосальне й захопливе універсальне тлумачення, а тоді пробують допасувати до нього факти й логічні міркування, дарма що тлумачення саме по собі безглузде. Проте Алма твердо вірила в те, що її теорія має сенс. От тільки як це довести на письмі?

Корабель був прекрасним місцем для писання — а кілька кораблів поспіль, які повільно тягнулися порожніми водами, — ще прекраснішим. Алмі ніхто не заважав. Роджер лежав у кутку її каюти й спостерігав, як вона працює — пес важко дихав, чухався й деколи виглядав страшенно розчарованим у житті, але так було б усюди, хоч де б вони замешкали. Вночі він інколи застрибував до неї на ліжко й умощувався біля колін. Часом будив Алму своїми стогонами.

Алма теж деколи стогнала уві сні. Як і під час її першої морської мандрівки, їй снилися яскраві й насичені сновидіння, в яких часто фігурував Емброз Пайк. У її сни навідувався і Завтра Вранці, часом зливаючись з Емброзом у дивні, чуттєві, химерні постаті: голова Емброза на тілі Завтра Вранці; з Емброзового горла чути голос Завтра Вранці; один чоловік, кохаючись з Алмою, раптом перетворюється на іншого. Але в цих чудернацьких снах не тільки Емброз і Завтра Вранці поєднувалися в одне — усе решта теж зливалося й перемішувалося. В Алминих найчарівніших нічних фантазіях стара палітурна майстерня в Білому Акрі перетворювалася у порослу мохом печеру; возівня ставала крихітною, але гарною кімнаткою в Ґриффоновому притулку для душевнохворих; запашні луги Філадельфії оберталися на поля теплого чорного піску; Пруденс зненацька вбиралася в одежу Ганнеке; сестра Ману обрізала пагони самшиту в евклідовому саду Беатрікс Віттекер; Генрі Віттекер веслував рікою Скулкілл у маленькому полінезійському каное.

Та хоч які ці образи були принадливі, сновидіння, як не дивно, не турбували Алму. Вони, натомість, сповнювали її приголомшливим відчуттям синтезу — так, ніби такі різні уривки її біографії нарешті сплелися в одне ціле. Все, що вона знала й любила на світі, складалося докупи в одну цілісну картину. Від цієї думки їй стало легко й радісно на душі. Вона знову пережила те саме відчуття, що досі переживала тільки раз, незадовго до весілля з Емброзом, — відчуття, що вона по-справжньому живе. І не просто живе, а має розум, який працює на повну силу, — розум, що бачить усе й усе розуміє, мовби споглядає на світ із найвищої вершини, яку тільки можна уявити.

Прокинувшись і перевівши дух, Алма одразу ж бралася за писання.

Визначивши десять постулатів своєї сміливої теорії, Алма приборкала дрож і гарячковий запал і почала писати історію Війн моху в Білому Акрі. Вона докладно описала ті двадцять шість років, що їх провела, спостерігаючи за наступами й відступами суперницьких колоній моху на купі каменюччя на узліссі. Особливу увагу Алма присвятила роду Dicranum, що пережив найрозмаїтіші перетворення з-поміж інших родин. Вона бачила і приземкуватий, непоказний Dicranum, і облямований незвичайними торочками. Одні його види мали прямі листочки, а інші — закручені; одні жили на зігнилих колодах біля каменів, інші — на найосвітленіших гребенях високих брил; одні множилися у каламутній воді, а інші стрімко розросталися біля посліду білохвостого оленя.

За десятки років досліджень Алма зауважила, що найподібнішими між собою видами Dicranum були ті, що росли один біля одного. І стверджувала, що це не випадково — виснажлива боротьба за сонячне проміння, ґрунт і землю змусила рослини впродовж тисячоліть виробити в собі ледь помітні зміни, що дали б їм крихітну перевагу над своїми сусідами. Ось чому на одному камені могло існувати три, а то й чотири види Dicranum: кожен із них знайшов у тому замкненому тісному середовищі свою нішу й тепер захищав власну територію незначними змінами. Тут не йшлося про щось надзвичайне (мохи не мусили цвісти, давати плоди чи мати крила); їм просто треба було відрізнятися саме настільки, щоб подолати своїх суперників — а на світі нема загрозливішого суперника, ніж той, що живе в вас під боком. Найзапекліші війни завжди точаться удома.

Алма з вичерпними подробицями описувала перемоги й поразки, що вимірювалися дюймами й десятками років. Вона пояснювала, як зміни клімату впродовж тих десятиліть дали одному виду перевагу над іншим; як пташки змінили долю моху; і як цілий всесвіт тих замшілих брил змінився за одну ніч — коли старий дуб біля загорожі впав, забравши за собою і затінок.

Вона писала: «Що сильніше потрясіння, то, схоже, швидше відбувається еволюція».

Вона писала: «Рушієм усіх змін є розпач і крайня потреба».

Вона писала: «Краса та розмаїття світу природи — всього лише видимі наслідки безкінечної війни».

Вона писала: «Переможець виграє — але тільки до того моменту, коли перестає вигравати».

Вона писала: «Це життя — інтуїтивний і складний експеримент. Деколи страждання увінчується перемогою — але наперед нічого не знати. Найвартісніше й найгарніше створіння — не обов'язково найвитриваліше. Природні баталії керуються не злим наміром, а єдиним могутнім і байдужим законом природи: існує надто багато форм життя й надто мало ресурсів, щоб усі вони вижили».

Вона писала: «Безперервної боротьби між видами неможливо уникнути, як і втрати, як і біологічної модифікації. Еволюція — жорстока математика й довга дорога часу, засмічена скам'янілими рештками незліченних невдалих експериментів».

Вона писала: «Тим, хто не готовий